Давньогрецькі театри

В театрі були суворо визначені місця для різних груп глядачів. Перший відводили державним особам, жерцям і полководцям. Їм, сидячим в кріслах, квитки були не потрібні. За кріслами, відокремленими проходом, починалися лави-ступені для багатої публіки. Кожний сектор був помічений однією буквою, починаючи з А (альфа). Тією ж буквою і позначали і зворотну сторону квитків-символів із зображенням голови богині Афіни або морди лева, якого вважали охоронцем від усього поганого. Значно гірше викарбувані символи, без яких-небудь зображень, і помічені однією і тією ж буквою на обох сторонах, були квитками для наступного ярусу. Букви на цих квитках відповідали позначенням секторів для глядачів з середнім достатком. Існували символи, виготовлені ще грубіше і помічені двома однаковими буквами на лицьовій і зворотній сторонах. Ці квитки призначалися для верхнього ярусу, де лави секторів, на яких розташовувалися бідні глядачі, були позначені чотирма буквами. Кількість людей, котрі отримали символи на перегляд, не повинне було перевищувати числа місць на лавах. При вході квитки відбиралися.

Драматичні вистави в Афінах починались удосвіта і йшли до самого вечора. Глядачі їли й пили в самому театрі. Всі було одягнені в святковий одяг, голови прикрашали вінками. На Великих Діонісіях відбувався величезний збіг городян, до яких приєднувалися ще і жителі інших міст-держав, що приїжджали зі всієї Греції.

Жереб визначав порядок представлення п’єс драматургів, що змагаються. Звук труби сповіщав про початок кожної п’єси. Афінська публіка була дуже сприйнятливою і безпосередньою. Якщо п’єса подобалася, глядачі виражали схвалення аплодисментами і криками. Серед глядачів були і підставні особи. Розказують, що комедіограф Филимон (IV ст. до н.е.) не раз із успіхом використовував їх проти свого супротивника – Менандра.

Якщо п’єса не подобалася, глядачі свистіли, клацали язиками, тупотіли ногами. Бували і такі випадки, коли актора проганяли зі сцени каменями і вимагали припинити п’єсу і починати нову. Таким чином, народна думка мала істотне значення для успіху вистави.

5. Давньогрецькі драматурги

Розквіт грецького театрального мистецтва пов’язаний з діяльністю великих драматургів, що творили в VI – V століттях до нової ери, – Есхіла, Софокла, Еврипіда і Аристофана, чудового комедіографа старовини.

Есхіл (525-456 рр. до н.е.) В трагедії до Есхіла було ще дуже мало дії. Есхіл, автор героїко-патріотичних, піднімаючих великі історичні і релігійно-філософські теми творів, ввів 2-го актора, відкривши цим можливість більш глибокої розробки трагічного конфлікту і посилення дієвої сторони театрального уявлення. Введення 2-го актора повело за собою і розвиток діалогу, який в старій трагедії мав лише зачатковий характер. Есхіл сам був головним виконавцем в своїх трагедіях, які вимагали від актора мистецтва створення титанічних монолітно-героїчних образів. Хор в Есхіла, що складався з 12 чоловік, був справжньою дійовою особою. В його ранніх трагедіях хорові партії складають більше половини п’єси, в більш пізніх – хор грає вже значно меншу роль. Постановки Есхіла відрізнялися великою пишнотою і включали деякі зорові ефекти (урочисті в’їзди на колісницях, процесії та інше). При Есхілі визначилася класична форма будови трагедії і порядок трагічного уявлення.Софокл (496-406 рр. до н.е.) і Еврипід (485 – 406 рр. до н.е.) Із завершенням греко-персидських воєн послідував могутній політичний і культурний підйом афінської демократичної рабовласницької держави, який обумовив новий період в розвитку грецького мистецтва. Діяльність Софокла і Еврипіда була наступним етапом у розвитку грецького театру. Якщо в Есхіла боги, хоча би й невидимі, виступають на першому плані, то в трагедіях Софокла основна увага надана людині, зі всім світом її душевних переживань, думок, пристрастей, відчуттів. В трагедіях Софокла виразилися цивільні й етичні ідеали антично-рабовласницької демократії епохи розквіту. За свідченням Аристотеля (Поетика, гл. 25), Софокл сам говорив, що він зображає людей такими, якими вони повинні бути, а Еврипід – такими, які вони насправді. Висока гуманістична спрямованість трагедії Софокла, інтерес до людської особи і її душевних переживань повели за собою подальшу драматизацію театрального уявлення – поява 3-го актора, зменшення ролі хору (не дивлячись на доведення числа хоревистів до 15) і збільшення діалогічних частин трагедії. З ім’ям Софокла пов’язується і введення декорації живопису. Всі ці театральні нововведення зробили його трагедію більш живою і сценічною. Цьому ж сприяло і введення складніших, ніж в Есхіла, перипетій (тобто переходів від щастя до нещастя і назад) і пізнавань. Проте Софокл відмовився від деяких сценічних ефектів, якими користувався Есхіл: в нього немає торжеств, в’їздів царів на колісницях, не з’являються примари.

У творчості Еврипіда знайшло віддзеркалення зростання суперечностей громадськості періоду Пелопоннеської війни і кризи античного поліса, яка саме тоді починалась. В його трагедіях звучання героїчної теми знижується, але при цьому ще більш посилюється увага до внутрішнього світу людини і явищ оточуючого її життя. Міф стає для Еврипіда тільки матеріалом або основою, що дає можливість висловитися його сучасникам. Загострення драматичних конфліктів і вміння у кожній драматичній ситуації знайти найбільш приголомшуючі моменти в поєднанні із зображенням якнайтонших душевних переживань героїв роблять Еврипіда найбільш трагічним з усіх античних драматургів. З метою емоційної дії на глядачів і в то ж час посилення чисто видовищної сторони трагедії Еврипід вводить у свої драми сцени смерті, фізичних страждань, безумства, траурні церемонії, використовує машини для польотів і появи богів і багато чого іншого. Широко застосовував у своїх трагедіях Еврипід і монодії, в яких душевні переживання героїв розкривалися не тільки вираженням засобами слова, але і музики. Але хор в його драмах вже не має такого тісного зв’язку з розвитком дії, як у Софокла.