Ікона як специфічний феномен візантійської культури
Душою Кирило-Мифодіївського братства був Микола Костомаров, Для українського народу поклав він великі заслуги як ідейний ромадянин та першорядний історик, дослідник української минувшини. Як поет він не займає визначнішого місця в українському письменстві. Поетичні його твори вийшли в 1838р. під псевдонімом Єремії Галки. Між ними романтичним забарвленням визначається “Ластівка” в якій темою є переживання матері, що з туги за сином, убитим на війні, стає ластівкою. Більшу ціну мають його історичні драми “Сава Чалий” і “Переславська ніч”. В першій драмі затримався Костомаров на трагічній долі Сави Чалого, що за свій злочин супроти власного народу потерпів тяжку кару. В другій на тлі страхіть кривавої “переяславської ночі” вивів лицарські постаті Лисенко і старостига, що, перейняли християнського ідено, гинуть із словами всепрощення на устах.
Син російського дворянина і кріпачки – українки, М.Костомаров щиро захоплюється українсьеою мовою, постає на її оборону.
М.Костомаров – один з найвидатніших українських і російських істориків XIX ст., автор цілої серії грунтових досліджень в галузі політичної та економічної історії Росії та України. Історіографічні концепції цього “історико-художника”, як його називали, загалом відбивали рівень тогочасної науки, але з однією істотною відмінністю і вчені відзначався особливою увагою до теми народу як рушійної сили в історичному розвитку кожної нації, а звідси й до теми великих рухів – козацьких, селеньських, національно-визвольних. Історичні студії вченого над минулим України охоплюють часи Київської Русі, Галицько-Волинського та Литовського князіств (“Риси народної південоруської історії”) до бурхливої доби XVI-XVII, а почасти й XVIIIст. (“Південна Русь у кінці XVIст.”, ряд портретів – життеписів визначних історичних осіб). Про велику монографію М.Костомарова “Богдан Хмельницький” і повернення Південної Русі до Росії” прихильно відгукнувся Т.Шевченко (“Прекрасная книга, вполне изображающая этого итальянского бунтовщика). Яскраві нариси Костомаров присвятив Володимиру Мономахові, Данилові Галицькому, гетьманові Іванові Свирговському, Петрові Могилі, діячам часів Руїни Іванові Мазепи (“Мазепа і мазелинці”), Павлові Полубожкові та іншим помітним постатям української історії. Схвалюючи Переяславський акт 1654р. про приєднання України до Росії він разом с тим, правдиво правдиво розповідал про тяжкі кривди, які зазнала Україна від царізму, із співчуттям писав про спроби українських діячів відстояти хоча б рамки суверених прав свого народу.Історичні писання Костомарова визначаються мистецькою формою, живим описом подій та осіб. Як вислід його глибоких історичних дослідів, крім багатьох інших праць, появилося 16 томів “Історичних монографій “ та шість томів “Історії в життеписах її головних діячів”. Передусім історія України була предметом його історичних студій. Свої історичні праці писав російською мовою. Все-таки окреміченість українського народу від російського виказав у науковій студії “Дві руські народності”.
Впродовж 14 місяців існування братства його учасники кілька разів збиралися на філософські та політичні дискусії. Їхні думки про суспільний розвиток і долю України найбільш сконцетровано викладені “книзі буття українського народу” (“Закон Божий”), яка є політичним маніфестом братства. Даний твір, авторами якого були М.Костомаров і М.Гулак, написаний в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цінностей і найслов”янськими елементами. Він закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи й бранства.
Члени Кирило-Мефодіївського братства виробили ідеологію українського-слов”янського відродження, яка стала панівною у середовищі української інтелігенції 40-50-х років XIXст. На їх думку, всі слов”янські наради мають право вільно розвивати свою культуру, вони прагнуть утворити слов”янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах. Столицею федерації мав стати Київ. Першою пі України була, яку М.Костомаров та його однодумці вважали водночас і найбільш пригніченою та найбільш еганімарною серед усіх слов”янських суспільств.
Братство поставило собі за мету перебувати тогочасні суспільні відносини в Укрвїні на засадах християнства виступало за ліквідацію кріпацтва, поширенням освіти та здобуття Україною національного суверенітету в рамках слов”янської конфедерації. Але за короткий час свого існування воно не змогло реалізувати цих задумів. У 1847р. товариство було розгромлено, а його члени заарестовані.
Слід підкреслити, що Кирило-Мефодіївське братство відіграло важливу роль на шляху відродження та поширення ідей українського націоналізму. Воно було першою, хоч і невдалою спробою української інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку. Із забороною діяльності братства центр українського національно-культурного руху на деякий час перемістився у Петербург. У столиці Російської імперії, де режим був дещо м”якший, ніж у провінції, осіли після заслання кирило-мефодіївці Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський. Тут на кошти поміщиків була відкрита українська друкарня і розпочалося систематичне видання творів найвизначніших українських пісьменників.