Українська культура в міжнародних відносинах
Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з навколишньою природою та інши¬ми народами. В результаті такого спілкування відбуваєть¬ся взаємне культурне збагачення. І як наслідок — різні куль¬тури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різно¬манітнішими.
Світова культура — феномен глобальний. Національна культура є частково і джерелом світової культури, одночасно витікаючи з неї. Без глобальної культури не може бути ре¬гіональної, самобутньої національної і навпаки. Світовій культурі властивий інтегрувальний процес. Національні ж мають диференційований характер.
Українська культура з давніх-давен зазнавала впливу зі сторони і в свою чергу, так чи інакше, впливала на інші культури, проявлялася у міжнародних відносинах різним чином. Спробуємо з’ясувати, яким чином це відбувалося протягом цілої історії української культури.
За географічним вектором українська культура — це, без¬перечно, культура європейського типу. А тому в українській національній культурі так чітко виступає європейський інди¬відуалізм. Від антів і волинян VI ст. крізь княжу добу, крізь козаччину і аж до XX ст. завжди, коли народ мав нагоду ви-явити свою політичну волю, він виявляв одну і ту ж харак¬терну рису: схильність віддавати перевагу індивідуальній сво¬боді над інтересами держави, схильність наділяти вищою владою віче (раду) і ревно пильнувати дії своїх вождів.
Культура князівських часів мала за основу місцеві народні елементи, виявлені у багатому побуті і словесності, віруван¬нях і народній філософії. Ця первісна культура розвивалася на власному грунті, проте зазнавала і чужинних впливів. У ранні часи ці впливи йшли через хозарів, арабів, персів як у галузі мистецтва, так і самого виробництва. Вплив Сканди¬навії позначився на державній та військовій організації Русі. Західноєвропейські віяння йшли через Угорщину і Німеччину, проявилися в архітектурі, міському праві, вживанні латинсь¬кої мови, в толеранції до католицької церкви.
Культурний розвиток Русі піднявся на новий щабель після прийняття християнства. З X ст. з його поширенням запановує візантійський стиль у ремеслах, письменстві, мистецтві, праві. Разом з ним відбулися якісні зміни в світогляді і побуті русичів: нова релігія широко відкрила двері візантійству в усіх сферах життя.
Християнство стало ідеологічним підґрунтям для феодальних відносин, сприяло входженню України-Руси в європейський культурний світ. Однак і після цього Украї¬на-Русь не втратила самобутності, своєрідності в усіх га¬лузях культури.
Література Київської Русі взяла початок з творів, які були перекладені з грецької мови. Напевне, більшість таких книг були церковними. Необхідність у них пов'язана із запро¬вадженням на Русі християнства. Але поряд з церковною перекладалася, безперечно, і світська література — істо¬ричні, природничі, філософські твори, юридичні трактати, белетристика. Найпопулярнішими були романи фантастич¬ної тематики: "Александрія" —- опис завоювань Александ-ра Македонського, "Повість про індійське царство", "Тро¬янська війна", "Слово про премудрого Акіра", "Стефаніт і Іхнілат" — "звіриний" епос та ін. Всі ці теми свідчать про живу зацікавленість таємничими країнами Сходу. Вся пе-рекладна література знаходила місце в різнорідних збірни¬ках під назвами "Пчола", "Золотий ціп" та ін.
Наприкінці XII ст. було написано "Слово о полку Ігоре¬вім" — перлину давньоруської художньої літератури. Цей епос сповнений ми¬стецькими описами природи, самого походу, відваги й мужності князів, фольклорними образами, всі картини сповнені чару високої поезії.
"Слово" як тема мало надзвичайний вплив на українську та інші слов'янські літератури, породило багато наслідувачів і перекладачів, українською мовою окремі частини "Сло¬ва" перекладали Т.Шевченко, М.Шашкевич, І.Франко, Панас Мирний та ін.Контакти з візантійсь¬кою культурою обумовили виникнення монументальної кам'яної архітектури. Довгий час вважалося, що першою кам'яною спорудою була Десятинна церква (989—996 рр.). Перші ка¬м'яні будівлі на Русі з'явилися під орудою візантійських майстрів. Так, Десятинна церква належала до хрестово-купольних візантійського типу храмів. Після завершення будівництва церкву прикрашали іконами, дорогоцінним посудом, хрестами, які Володимир вивіз із Херсонеса і ус¬падкував як посаг за принцесою Анною. Підлога була вик¬ладена майоліковими плитами та мозаїкою, стіни розписані фресками і прикрашені мозаїчними панно. В оздобу Деся¬тинної церкви покладено багато мармуру, що дало підстави сучасникам називати її "Мраморяною". Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують будівлі "міста Ярослава" у Києві. На цю добу давньоруське зодчество набуває чітких національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури, як Софіївський собор (1037 р.). В архітектурно-художньому ансамблі Софії особливу роль відігравало внутрішнє опорядження. Розма¬їття мозаїк, фресок, стовпи, арки, відкоси віконних пройм — все це вражало пишнотою. За прикладом Софії Київської зводились одноіменні собори (1045—1050 рр.) у Полоцьку і Новгороді. У Чернігові за велінням брата Ярос-лава Мудрого Мстислава було споруджено Спаський собор, який мав схожість з Десятинною церквою.