Розвиток культури України в ХХ ст
Талановитий живописець І. Труш залишив нащадкам портрети І. Франка, Лесі Українки, М. Лисенка. Саме він організував 1905 р. у Львові першу всеукраїнську художню виставку. Особливий успіх на ній мало полотно "Геть із Запоріжжя", автором якого був пле¬мінник Т. Шевченка та учень І. Рєпіна Ф. Красицький.Помітний слід в образотворчому мистецтві залишив учень і друг І. Рєпіна, передвижник М. Пимоненко. Особливою правдивістю вра¬жали його картини "Жертва фанатизму", "Конокрад", "Проводи рек¬рутів", "На Далекий Схід". Високі мистецькі принципи утверджува¬ли й інші передвижники: О. Левченко (пейзажі спустошених україн¬ських сіл); С. Свєтославський (життя народів Середньої Азії); М. Самокиш і М. Яровий (революційні події 1905-1907 рр.).
Монументальні полотна створив О. Мурашко ("Похорон ко¬шового"), С. Васильківський ("Козаки в степу", "Козачий табір", "Козачий пікет"). У 1900 р. Васильківський і Самокиш видали "Аль¬бом української старовини", де були портрети Б. Хмельницького, П. Могили, І. Ґонти, Г. Сковороди.
1.5. Архітектура.
В архітектурі початку XX ст. в Україні поширився загальноєвропейський стиль модерн із характерними для нього природними декоративними формами, синтезом мистецтв. У Києві це — буди¬нок із химерами архітектора В.Городецького, Державний банк (ар¬хітектори О. Вербицький, О. Кобелєв), перший в Україні критий ринок на Бессарабському майдані торговою площею 2896 м2 (архі¬тектор Г. Гай, скульптурне оздоблення Т. Руденка та О. Теремця); у Харкові — художня школа (архітектор К. Жуков); у Полтаві — школа І. Котляревського (архітектор В. Кричевський та ін).
Отже, на початку XX ст. революційне піднесення мас, зростан¬ня їхньої самосвідомості сприяли розвиткові культури. Саме тоді . розгорнулася творчість багатьох митців і вчених, які зробили ваго¬мий внесок в історію України, в боротьбу народу за демократиза¬цію, за вільне життя.
2.Розвиток культури в другій половині ХХ ст.
2.1. Освіта.
Для культурного будівництва в Україні були характерними певне відродження у 20-х роках і надзвичайна ідеологізація культурного життя в 30-х.
Держава піклувалася про розвиток масової культури, підвищення, рівня освіти. Для реалізації планів перетворення країни на промислово розвинену потрібні були освічені кадри. У 1920 р. було створено Всеукраїнську надзвичайну комісію для боротьби з неписьменністю. У травні 1921 р. РНК УСРР прийняв декрет, за яким усе неписьменне населення від 8 до 50 років зобов'язувалося навчатися грамоти. Вже 1927 р. могли читати й писати 2 млн. осіб. У 1928/29 навчальному році чисельність учнів зросла до 2,6 млн. Тоді ж в Україні діяли 351 польська школа, 592 німецькі, 480 єврейських.
Цей процес здійснювався паралельно з політикою коренізації. Наприкінці 1927 р. в республіці, 80% якої становили українці, майже в усіх школах, більшій частині технікумів і понад чверті інститутів навчання велося українською мовою.
На українську мову було переведено дві третини діловодства Українізація як складова коренізації поширювалася також на ті регіони СРСР, де компактно проживали багато українців (Кубань окремі території Казахстану, Зелений Клин на Далекому Сході Тут відкривалися школи з українською мовою навчання, українські газети тощо.
Було дозволено навіть українізацію церкви, що стало однією
причин оформлення 1921 р. Української автокефальної (незалежної) православної церкви. Богослужіння в ній здійснювалося українською мовою. Проте цей процес був недовгим, і вже 1930 УАПЦ було ліквідовано.
Греко-католицьку церкву в Україні очолив митрополит А. Шептицький.
Водночас створювалися умови для всебічного розвитку національних меншин. У процесі національно-територіального районування в республіці було визначено 13 національних районів, утворено 954 сільські та 100 містечкових Рад національних меншин, працювали сотні шкіл з німецькою, єврейською, татарською, болгарською мовами навчання. Іноді влада вдавалася до волюнтаризму, як це було з утворенням 1924 р. Молдавської автономної республіки у складі УСРР на території, де молдавани не становили більшості населення. Проте в цілому справжнє вирішення національного питання не відповідало інтересам Сталіна. Це далося взнаки під час перебування при владі в Україні генерального секретаря ЦК КП(б)У (1925-1928 рр.) Л. Кагановича. Він організував цькування наркома освіти О.Шумського, звинувативши того в націоналізмі.