Елліністична культура, як цілісне явище античності

Античність цілком слушно називають колискою європейської цивілізації, бо там її витоки, прототипи майбутніх форм економіки, політичного устрою, науки, мистецтва, менталітету, права. Саме в античні часи виникає і робить свої перші кроки європейська людина як особливий соціокультурний тип.

Деякі здобутки цієї доби віками залишалися нормою та недосяжним зразком. Дух еллінсько-римської античності, якому, за визначенням німецького історика культури Вінкельмана притаманні “геніальна простота й спокійна велич”, ще й досі пронизує найглибинніші підвалини європейської культури. Античність – спільне минуле, велике й героїчне, всіх європейських народів; саме вона робить ці надзвичайно різні народи – від португальців до українців, від вірменів до ірландців, від австрійців до литовців – членами однієї європейської культурної сім’ї, яка має одних учителів: стародавніх греків і римлян. І всі ми рівною мірою є спадкоємцями й правонаступниками їхньої коштовної спадщини, збагаченої та вишляхетненої християнством, і завдяки цьому – європейцями.

Духовну скарбницю Еллади і Риму становлять філософія як особлива форма мислення та культури, логіка й головні зсади раціоналістичного світогляду, першовитоки багатьох наук: геометрії, арифметики, астрономії, фізики, хімії, історії, етики, естетики, літературознавства й мистецтвознавства. Античність – наріжний камінь багатьох галузей людської діяльності, зокрема політики, де наш лексикон і сьогодні майже не вийшов за греко-римські рамки: демократія, олігархія, монархія, республіка, тиранія, партія, деспотія, диктатура. Те саме і в праві, в мистецтві, в інших галузях. У наше сьогоднішнє життя органічно вплилися численні поняття, слова, назви, імена, вирази, які дійшли до нас саме з культури Стародавньої Греції. Коли ми хочемо підкреслити величину предмета, то кажемо, що він “гігантських” розмірів, коли наголошуємо на величі якоїсь роботи, то кажемо, що вона “титанічна”, і навпаки незначних людей називаємо “пігмеями”; з тих же джерел і вирази “панічний жах”, “яблуко розбрату”, “ріг достатку”, “олімпійський спокій”, “лебедина пісня”, “ахіллесова п’ята”, “муки Тантала”, “сізіфова праця” та багато інших. Численні наукові поняття своїм корінням сягають у старогрецьку мову.

Краща зразки старогрецької архітектури, скульптури та мистецтва є в певному розумінні неперевершеними, класичними, на них вчаться все нові й нові покоління митців, таємницю їх гармонії й естетичного впливу намагаються розгадати дослідники. Європа раз у раз повертається до цієї великої античної спадщини в своєму культурному й політичному розвитку. За доби Відродження відроджується саме антична освіченість, що сприймається як зразок, античність копіюється добою класицизму, та й пафос “Великої хартії волі”, “Декларації прав людини і громадянина”, конституції США не можна зрозуміти без знання античних джерел.

Ця блискуча культура, “грецьке диво”, як назвав її Бертран Рассел, однією із засад мала автономію індивіда. Античність створила механізми політики та управління, які це й до тепер не втратили актуальність і цінність. Великою мірою саме античність, її політичні ідеї та практика, яку європейці різних епох сприймали часом дуже своєрідно, була невмирущим ідеалом для наступних етапів історичного руху Європи.

Гегель не перебільшував, вважаючи, що всякий новий розквіт науки й мистецтва, освіти й культури неможливий без звернення до античності, а людина, не знайома з витворами античного мистецтва, прожила життя, не знаючи краси. І мав рацію Перикл, стверджуючи. Що елліни гідні подиву й сучасників, і нащадків.

Чимало наріжних уявлень сучасною науки, підтверджених експериментально, містила в зародку антична філософія. Вона створила настільки гнучкий, багатий і глибокий категоріальний апарат, що природознавство активно користується ним і тепер. А деякі дослідники античності вважають, що науку взагалі можна визначити як роздуми про світ за методом греків. І тут постає питання, чому честь створення науки як особливої системи досліджень і знань, особливо типу мислення й людської діяльності належить саме еллінам, а не тим народам, чиїми емпіричними знаннями вони часто й широко користуються? Чому н Єгипет, Вавилон, Фінікія? Чому не Індія чи Китай? Адже елліни охоче зверталися до надбань своїх східних попередників, ставлячись до них як до вчителів.Динамізм античної науки невіддільний від динамізму громадського життя й поєднується зі строгим раціоналізмом, прагненням до системного осмислення нагромадженого матеріалу, до побудови такої теоретичної картини світу, де все розмаїття конкретної дійсності дуло би ведене до мінімальної кількості найпростіших філософських аксіом. Інші характерні особливості античної, насамперед еллінської думки – принциповий анти догматизм і надзвичайно активні й систематичні запозичення у близький і далекий народів. Греки ламали між культурні бар’єри. Чимало досягнень геометрії Єгипту й Вавилону стали надбанням грецької математики. В них же запозичено сонячний календар, у фінікійців – алфавіт. Але засвоюючи чуже греки часто докорінно його переробляли й додавали щось принципово нове.

Ставлення нащадків до античної культури в різні епохи не було однаковим. Скажімо, середньовіччя, хоч і використовувало деякі надбання античної думки, було загалом наставлене досить вороже до попередньої культурної епохи, оскільки античний натуралізм погано поєднувався з середньовічним спіритуалізмом, ідеали раціоналізму – з абсолютною вірою. Ідеалізації античної культури в XVIII столітті чимало прислужився німецький дослідник Вінкельман. Саме його погляди на античність відбив веймарський класицизм Гете, Шіллера, німецький класичний ідеалізм Шеллінга та Гегеля. Еллінську культуру вони вважали ідеальним відображенням природного начала. Шілллер пише панегірик Гомерові, вбачаючи в ньому людське втілення природного. У Гомера, на думку Шіллера, все ідеальне. Грецька-еллінська культура з його погляду – класична, себто нормальна як природа і нормативна як ідеал. Їй властива внутрішня збалансованість, неприйняття крайнощів, небажання виходити за рамки. Її класичність настільки очевидна, що не потребує доказів, і настільки незбагненна, що здається дивом. Елліністичну спадщину піднято над природою; не припускалась навіть можливість піддавати її сумніву. Вона сприймалася на контрасті з “метушнею” історії, була вічним ідеалом. Такий підхід до еллінської класики живився впродовж цілої доби від Лессінгового “Лаокоона” до смерті Гегеля й Гете. Ернест Ренан і Анатоль Франс, схилялися перед величчю античної мудрості й мистецтва. Якщо сучасники Вінкельмана, Гете й Шіллера бачили в античності лише ясне й величне олімпійське світло, то Ніцше та його послідовники стали на шлях заперечення класики та звеличення архаїки античності. Причому межа архаїчності в культурі “Давньої Греції” постійно відсувалася: скажімо, Т.Адорно в “Діалектиці просвіти” навіть в Одіссея помічає дух буржуазного раціоналізму. Ніцше та інші зосереджують увагу на “дионісійській системі”, темній. Стихійній стороні античної культури, на агопальному інстинкті еллінів, інстинкті боротьби й перемоги. На протистоянні Ероса, бога глибинних життєствердних сил, і Танатоса, бога смерті й небуття. Енгельс наприкінці XIV століття закликав побачити в стародавньому елліні “дикуна”, “ірокеза” – і це було для тієї епохи вельми нетривіальним. Та в ХХ столітті, залунали голоси, що пропонували бачити в елліні тільки дикуна, нехтуючи рівень культури. Така антикласична тенденція європейської культури ХХ століття непомітно руйнувала позицію з якої саме й можна сприймати класику як класику.