Мистецтво Західної Європи ХVII століття

Вступ

Межа ХVІ-ХVII ст. є початком нового етапу в історії Західної Європи.

Результатом наукової революції XVII ст. були не тільки наукові відкриття, але й фундаментальне оновлення методу пізнання - процедури дослідження і доведення. Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає саме в розробці та обгрунтуванні методів наукового пізнання і виробляє два напрямки: емпіризм (Ф.Бекон) та раціоналізм (Р.Декарт).

Абсолютизація законів механіки призвела до створення механічної картини світу, згідно якій весь Всесвіт (від атомів до планет) представляє собою замкнуту механічну систему, яка складається з незмінних елементів, рух яких визначається законами класичної механіки.

Зазначимо, що вражаючий розвиток природознавства в XVII ст. мав своїм результатам розповсюдження натурфілософських (філософія природи) поглядів на суспільство і його історію.

Природний закон розуміли як вселенський розум.

В більшості своїй, самі творці художніх цінностей - поети, драматурги, художники і музиканти - приділяли увагу осмисленню художнього процесу, теоретичному обгрунтуванню і узагальненню художньої практики і самого мистецтва.

Починається новий етап в розвитку європейського мистецтва, коли стилі виникають не одним за другим, як це ми бачили, наприклад в мистецтві середньовіччя (романський, а за ним готичний), а майже одночасно, немов би змагалися, і в той же час перепліталися один з одним.

Аналіз естетичної спадщини свідчить, що в XVII ст. теоретично усвідомлювались три різні творчі концепції - бароко, класицизм та реалізм.

1. Реформа і відновлення в мистецтві бароко

Барвисте, емоційне мистецтво бароко створювалося головним чином для служіння релігії. Воно прагнуло приголомшити глядача, розбудити в ньому піднесені почуття, але вищою його метою було ввести віруючого у світ чудес, екстатичних одкровень і митей тріумфу християнської віри.

У XVII столітті Італія зберігало своє провідне положення як джерело нових художніх ідей і прийомів, і в Рим все так само стікалися майстри кисті і різця з усього континенту. Зароджені в Італії художні стилі незмінно ставали зразком для наслідування далеко за її межами. У XVI ст. на зміну епосі Відродження прийшов вигадливий маньєризм, якому було призначене недовге життя. А його динамічний спадкоємець - стиль бароко - панував у мистецтві протягом XVII і частини XVIII сторіччя, охопивши всю Європу і Латинську Америку.

Не будучи суто релігійним, мистецтво бароко все-таки було виразником духу контрреформації - руху за реформування і відновлення католицької церкви, що відродило її сили в боротьбі з протестантизмом.

Майстра бароко повернулися до кращих взірців Високого Відродження з їх класичною простотою сюжетів і емоцій. У той же час бароко підняло мистецтво минулих епох на нову ступінь. Там, де класичний елемент Відродження тяжів до стриманої рівноваги, зберігаючи емоційну дистанцію між твором і глядачем, бароко з неприборканим напором прагнуло захопити і потрясти його душу.

Обновлений класицизм став головним у творчості Аннібале Карраччі (1560-1609), чиї плафони в римській галереї Фарнезі натхненні фресками Мікеланджело в Сікстинській капелі, але позбавлені властивого їм похмурого розжарення пристрастей.

Мистецтву бароко був характерний глибокий драматизм, а шляхом сполучення скульптури, архітектури і музики в єдине видовище досягалися разючі ефекти. З особливою силою риси театральної патетики виявляються у величному соборі св.Петра в Римі, і не випадково саме в епоху бароко зародився новий вид мистецтва - опера.