Предмет історії культури і завдання. Сутність культури
- Діяльнісна: єдність способів і продуктів людської діяльності, які вдосконалюють людину
- семіотична: факти культури в знаках збереження та передачі інформації, культура як сукупність мов, що кодують інформацію про світосприйняття народу, характер, рівень його знань , вірувань, моральні уявлення; культура як механізм, що створює сукупність текстів; знакова система; мови (акти людської поведінки, художні образи у творах мистецтва, обрядові ритуальні церемоніальні ситуації, особливі смислові конструкції в філософських, політичних, релігійних, літературних текстах) матеріалізують, зберігають і передають смисли людського життя в його співвіднесеності зі смислом існуючого; чим грунтовніше людина знає знаки тим глибше розкриває людський досвід
-Діалогова концепція: культура звертається до інших культур (як вона в них відображена), щоб доповнити власне буття; всі культури мають спільну основу для свого будівництва – універсальні людські смисли та цінності (рівність, свобода, непримиренність до насильства)
- концепція культури як динамічної системи і одночасно підсистеми буття; пропонує досліджувати різні культурні елементи у вертикальних і горизонтальних взаємозв’язках – науку, мистецтво, техніку, релігію, мораль, інститути (правові, політичні, освітні, комунікацій, форми управління), а також у тришаровій структурі побудови культури (загальне, особливе, одиничне); слід враховувати динамічну саморухливість культури як індивідуального організму і як системи; поєднувати вивчення відношень з іншими підсистемами і внутрішніх відношень.
Різноманітність інтерпретації культури викликана дослідницькими настановами різних наук – філософії, історії, психології, етнографії тощо. Водночас усі інтерпретації культури можна розглядати як взаємодоповнюючі, викликані всеохопним характером культури в просторі людського буття. Культура як багаторівнева система з ієрархією підсистем викликала до життя цілу систему наук про культуру. Фундаментальна культурологія досліджує найбільш загальні закономірності ціннісно-смислового аспекту соціокультурного буття людства. Прикладна культурологія займається розробкою технологій практичної організації та регуляції культурних процесів. Теорія культури пізнає сутність культури і виявляє закони і механізми функціонування цілісної системи культури. Існують конкретні порівняльні науки про культуру – етнологія, етнографія, соціологія культури, мистецтвознвавство, що базуються на зборі та аналізі емпіричного матеріалу.
На відміну від культурології, предметом якої є осмислення культурного розвитку людства як поліфонії ціннісно значущих смислів буття людської спільноти, різних культур, формування цілісного уявлення про культурний континуум і місце в ньому людини, відтворення універсального образу світу в його динамічному розвитку – історія української та зарубіжної культури вивчає конкретні унікальні творіння культурного генія в їх динаміці. Зі свого боку, історія культури як окрема наука, що досліджує конкретні феномени культури, є базисом культурології як найзагальнішої науки про культуру.3) світову та національну культури розмежовують в залежності від носіїв. Світова культура – це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдськими надбаннями. Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства. Національна культура стає відомою в світі лише тоді, коли цінності, розвинуті в ній, стають досягненнями всього людства. Перш за все світове значення здобула культура Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. В наш час таке значення притаманне культурам Англії, Франції, Німеччини, Америки. Національна культура охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед яких – географічні, господарські, побутові, ідеологічні, державно-правові, релігійні чинники. Вони забезпечують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують почуття національної свідомості, інтегрують культуру нації у світову культурну співдружність. Своїми структурними складовими – мовою, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура, національний характер, національна самосвідомість, почуття національної гідності – національна культура об’єднує національне життя, в одне ціле і забезпечує подальший національно-культурний прогрес. Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. національна культура українського народу розвивалася не ізольовано від культур інших народів, а перебувала в контексті світового культурного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів. Цим самим вони розвивали не лише національну культуру, але й зробили вагомий внесок у скарбницю світової. Характерною особливістю української культури є її відкритість в стабільність, здатність сприймати й українізовувати чужі культурні впливи. Завдяки цьому українська культура протягом своєї історії двічі змогла відродитись і зберегти духовний генофонд нації в умовах колоніального гніту.
Українська культура століттями розвивалась в лоні литовської, польської, російської, тому вона оцінювалась окремими дослідниками як похідна та “провінційна”. Ще й донині має місце підсвідома залежність представників української культури від російської, оглядання передусім на російські культурні здобутки. Українська культура дійсно впродовж століть вбирала чужі впливи, в той же час залишаючись самобутньою, переплавляла їх та інтегрувала в українську культуру. Щобільше, у певні історичні періоди (особливо у 16-18 ст) вона активно впливала на сусідні культури. На розвиток української культури негативно впливала відсутність власної державності, єдиної національної політики в галузі культури. В умовах колоніальної залежності сковувався творчий дух і самобутність нації, гальмувались або ставали неможливими культурні процеси. Остаточно українське культурне поле в ділянках науки, літератури, мистецтва сформувалося на зламі ХІХ-ХХ ст., коли остаточно сформувалася українська нація, коли мова з фольклорної трансформувалася у мову абстрактної думки у історичних працях М. Грушевського.Національна культура має у своїй основі особливості психології українського етносу. Ментальність етносу, хоч підлягала змінам впродовж історії, все ж зберегла найхарактерніші риси. Інваріант української ментальності – це те що залишається в культурі і психології народу попри всі зміни в економічному і соціальному житті (М. Попович). Єдність української культури в часі і просторі базується на національному характері. Національна ментальність зумовлена спільною мовою, культурною і морально-етичною основою. Вона об’єктивована в артефактах мистецтва, психічний склад нації найбільше виявляється в мистецтві, зокрема у фольклорі. На базі фактів мистецтва дослідниками виводилися характеристичні риси українського характеру: емоціоналізм, потяг до усамітнення, релігійність, сентиментальність, ліризм, індивідуалізм, любов до свободи, рухливість.на це вплинули природно-біологічні чинники, умови життя, виховання. В українській культурі важливою є спадкоємність традицій (Д. Антонович, Д.Чижевський, М. Грушевський). Гердер вважав людську культуру єдиною, такою, що має спільну мету – досягнення істинної гуманності. Проте ця мета розвитку досягаються різними народами неоднаково, створюючи величезну різноманітність кольорів та відтінків. Ця думка суголосна з сучасною теорією систем: чим різноманітніші елементи системи, тим більша її стабільність. Гердер одним з перших виступив проти вузького європоцентризму, проти зневажливого ставлення до народів, що не належать до романо-германського культурного комплексу. Оцінювати рівень культуриі просвіченості різних народів треба не тільки з погляду Європи, а і їх власних історичних потреб і завдань. Розвиток культури усвідомлюється як єдиний процес, що триває у всесвітньо-історичному масштабі і характеризується певним зв’язком причин і наслідків, внутрішніми закономірностями, періодизацією. Марксизм не визнавав цілісності національної і світової культури, а поділяв її на “прогресивні” та “реакційні” елементи. Сучасні українські культурологи М. Попович, В. Скуратівський, С. Макаров, О. Забужко включають українську культурну традицію у світовий загальнокультурний простір, знаходячи в діалозі неповторну значущість національної духовності. Видатні діячі української культури своїми найвищими творчими досягненнями зробили внесок у світову культуру. Наприклад, Микола Лисенко став тлумачем національних думок і почуттів для представників інших народів, створив національний музичний стиль, переплавивши у своїй музиці найхарактерніші природні особливості народної пісні з високими досягненнями музичного мистецтва Європи і таким чином “переклав” українську професійну музику на загальнозрозумілу європейську композиторську мову.