Національні зачіски України

Уривчастість відомостей і обмежений іконографічний матеріал, що дійшов до нас від періоду Київської Русі, не дозволяє дати де¬тальний аналіз зачісок, які побутували на території першої дер¬жави стародавніх східних слов'ян. Немає сумніву, що на форму¬вання народних зачісок мали вплив родові традиції, язичницькі вірування, християнська релігія, тісні зв'язки Київської Русі із Візантією та Західною Європою.

Київська Русь — стародавня слов'янська держава IX — початку XII ст. Утворилася внаслідок об'єднання земель полян, дерев¬лян, дреговичів, радимичів та інших племен під владою київ¬ського князя. Міжусобні чвари, напади кочовиків призвели до послаблення давньоруської держави та її подальшого розпаду.

Про характер зачісок вищої знаті й княжої челяді, а також скоморохів дають уявлення фрески XI ст. на стінах Софії Київської та мініатюри у того¬часних книжках (рис. 7.1). Най¬ціннішим серед них є «Ізборник Святослава» 1073 р. (копія з оригіналу X ст.), у якому бачи¬мо мініатюру — зображення сім'ї київського князя Святосла¬ва. Князь і його сім'я виписані з певною урочистістю; Святослав з вусами і невеличкою борідкою, у круглій, обрамленій хутром шапці.

Візантійський історик Лев Диякон так описав зовнішність київського князя Святослава Ігоровича: «середнього зрос¬ту — ні надто високий, ні надто малий, з густими бровами, з блакитними очима, плескатим носом, голеною бородою і з гус¬тим довгим на верхній губі во¬лоссям. Голова в нього була зовсім гола, лише на одному боці висіло пасмо волосся, що означало знатність роду...».

Така зачіска надалі не була типовою. Протягом ХІ-ХУТ ст. сформувався новий чоловічий образ із невеличкою бородою від скроні до скроні, напівкруг¬лими, опущеними донизу ву¬сами і довгим або середньої довжини волоссям, часто під¬стриженим рівним півколом «під горщик».

Під впливом християнської релігії вже у домонгольський період сформувалися жіночі й дівочі зачіски, не схожі одна на одну. Заміжні жінки мали хо¬вати волосся під головним убо¬ром (рис. 7.2). Простоволосими вони могли з'являтися лише перед своїми чоловіками.

Дівчата в Україні, як прави¬ло, ходили з косами або роз¬плетеним волоссям (рис. 7.3). Волосся відрощували довгим — це було ознакою дівочої краси. Маленьким дівчаткам коси не заплітали, їх починали запліта¬ти приблизно з шести років. Цікавий звичай існував па Гуцульщині. Коли дівчині вперше заплітали косу, для цієї церемо¬нії запрошували жінку, яка належала до близької рідні. Вона за¬плітала волосся на голові дівчинки хрестиком. Для цього брали пасма волосся спереду, з потилиці, зі скронь. Усі чотири пасма зав'язували на маківці. Такий же звичай побутував і на Уманщині, тільки тут подібні коси плели вже молодим дівчатам.

Дівчата-підлітки носили такі ж зачіски, як і дорослі. Вони заплітали во¬лосся в одну або дві коси, вплітаючи до них кісник. Стрічкою косу не прикрашали, це дозволялося робити лише дівчатам на виданні.

Регіональні особливості яскраво проявлялися у святкових за¬чісках. Практичність зачісок поступалася місцем естетичній функції. Святкові зачіски дівчата намагалися робити складними, гарними, ошатними, але при цьому суворо дотримувалися тради¬цій свого регіону.

Особливо це помітно в оформленні весільних обрядів. Най¬кращою прикрасою дівчини був вінок. Плели вінки з маків, воло¬шок, ромашок, чорнобривців та інших квітів. У народі вірили — дівчина, яка надягла вінок, надягла оберіг, що міг захистити її від біди. Щоб зміцнити силу вінка, дівчата додавали до квітів любисток, полин, чебрець, часник — зілля, яке саме по собі мало захисну силу.

Характерним доповненням до дівочих і весільних вінків було пташине пір'я. На Бойківщині зустрічалися вінки з пір'ям пави. На Харківщині пір'я пави встромляли навколо обличчя під хуст¬ку. На Волині дівчата фарбували дрібне куряче пір'я в зелений колір та прикрашали ним зачіску. На Галичині прикрашали во¬лосся кучериками з хвоста селезня, попередньо пофарбувавши його у зелений колір з воском.

На українському весіллі вінок виконував ту саму роль, що й фата в інших народів. У весільний вінок обов'язково вплітали барвінок як символ довгого кохання. Урочистим моментом весіл¬ля на Київщині було розплітання дівочої коси. Розплітав косу на¬речений до тієї миті, поки не забирав стрічку, далі косу розплі¬тали дружки. Весільний обряд на Київщині мав назву «тріпати коси». Дружка укладала волосся молодої на лаву, а староста з но¬жем та палицею нахилявся до неї через стіл і тричі наколював ножем. Це означало, що молода вже не дівчина.

На Гуцульщині коси нареченої рубали сокирою. Весільною прикрасою були чільця (рясна), які являли собою вузькі метале¬ві пластини, що нагадували пелюстки квітів. Подібна прикраса прийшла в Україну ще з Візантії. Такі ж прикраси було знайдено на Полтавщині та Харківщині.