Компоненти Українського костюма XIX — початку XX ст. Матеріал та його роль у формуванні одягу

Полотно могло бути чисто лляним, із лляного прядива наполовину з коно¬пляним, пізніше — з конопляного та ба¬вовняного і, нарешті, із самої бавовни. Знаходження вдалих пропорцій поєд¬нання льону та конопель створювало своєрідний колорит: світлі м'які волокна льону відтіняли сіруваті твердіші волокна конопель.

З вовняного прядива в домашніх умо¬вах виробляли сукно для жіночого та чоловічого верхнього одягу, тканини для поясного жіночого вбрання, зимових чоловічих штанів, а також поясів.

Кожного року близько середини травня стригли овець та ягнят, які на цей час обростали шерстю — обрунювалися. Заможне населення використову¬вало вовну ягнят або однорічних овець. Незагрубіла вовна молодих овець першої стрижки — поярок — збиралася окремо. Так само називалась і м'яка високо¬якісна вовна ягнят. Щоб одержати довгу вовну — волосінь, вівцю цілий рік не стригли. Таку вовну вживали для виго¬товлення тонкого сукна, тканин для поясного одягу, поясів, а також для ви¬шивальних та оздоблювальних ниток, тасьм, шнурів, китиць. Сукно з тонкої вовни було однотонним і цінувалося до¬рожче. Сукно з вовни старих овець виходило грубішим, рівномірність його кольору досягалася вмілим перемішуван¬ням у процесі биття вовни, про що йти¬меться далі.

Бідняки збирали вовну кілька років, змішували вовну овець різного віку, іноді стригли старих овець двічі на рік, одер¬жуючи грубу вовну низької якості — перестриг. Використовували й вовну, яку одержували шляхом вичісування овець, а також відокремлену від вичинених шкур. Часто-густо ткали дешеве сукно, поєднуючи вовну з прядивом рослинного походження. Його використовували для зимових штанів, онучів тощо. У заможні¬ших родинах дбали про те, щоб у госпо¬дарстві було сукно різної якості — за¬лежно від призначення.

У другій половині XIX ст., раніше, ніж в інших районах, у народному тка¬цтві Центральної України починають за¬стосовувати бавовняне полотно — спо¬чатку привізне, а згодом і місцевого виготовлення. До селянського вжитку активніше входять шовкові нитки та спеціальне вовняне прядиво — гарус, якими прикрашався святковий жіночий поясний одяг. Поєднання різних видів сировини дало змогу набагато розшири¬ти асортимент тканин, які не тільки від¬повідали звичним утилітарним та есте¬тичним вимогам, а й створювали нові структури. Використання фабричних ни¬ток у прядиві домашнього виготовлення зробило саморобні матеріали, тоншими, еластичнішими, а їхнє колористичне ви¬рішення — різноманітнішим.

Найбільш прості й поширені тканини виготовляли на ткацьких верстатах із двома підніжками, які забезпечували перпендикулярне переплетення основи й піткання. Це так зване просте полот¬няне переплетення, типове для лляного та конопляного полотна. Залежно від призначення полотно робили тоншим або грубішим, м'яким або цупким, рідким або густим. Народним майстрам були відомі близько 20 видів полотна. Кіль¬кість пасом, використаних для основи, визначала товщину полотна і давала йому назву, засвідчуючи його якість: дев'ятка — найтовстіше полотно, далі ж ідуть ґатунки більш тонкі — десятка, дванадцятка, тринадцятка і, нарешті, чотирнадцятім. Селянами вироблялися перших три типи полотна, з яких десятку та дванадцятку використовували для со¬рочок, а дванадцятку — для наміток.

Полотно домашнього виробництва звичайно було 45—53 см завширшки. Разом із тим на Волині воно досягало 75 см, а у південно-західних районах — близько 60.

Сукно ткали так само, як і полотно, ширина його залежала від можливостей ткацького верстата. Неваляне сукно у ви¬гляді звичайної вовняної тканини полот¬няного переплетення йшло на виго¬товлення жіночого буденного поясного одягу.Для ущільнення, пом'якшення сукна його спеціально обробляли (били, валя¬ли) у ступі. З битого сукна шили верх¬ній та поясний чоловічий одяг. Закар¬патські бойки, зокрема, виготовляли своєрідне кошлате сукно для верхнього одягу — гуні. З цією метою вовну випа¬рювали в гарячій воді 3—5 годин, потім промивали в холодній (найчастіше на річці). Висушену вовну скубли і че¬сали (гремплювали) залізними щітками. У процесі такої обробки одержували вовну двох ґатунків — кращу й гіршу. Із першої пряли тонкі нитки, потім їх скру¬чували удвоє і розрізали на шматочки довжиною 30—35 см, які протягували човником на верстаті через три нитки так, щоб правий бік сукна був кошла¬тий, а лівий — гладкий. Із такої тканини шили так звані коцьовані гуні.

Колір виробів із сукна залежав від породи овець, яких розводили в тій чи іншій місцевості. З білої вовни виготов¬ляли біле сукно, яке використовували для чоловічого й жіночого верхнього одягу. Сукна сірих відтінків уживали переважно бідніші верстви населення.

Сукно природного чорного кольору ви¬готовляли з найкращої сировини — вов¬ни молодих овець. У західних районах його називали мицьковим і цінували по¬над усі інші сукна, використовуючи головним чином на сердаки та байбараки для жінок. Чорне сукно гіршої якості, що виготовлялося з вовни старих овець, ішло на пошиття чоловічого поясного одягу, а також убрання для негоди.