Компоненти Українського костюма XIX — початку XX ст. Матеріал та його роль у формуванні одягу
Як ми вже добре знаємо з попе¬редніх розділів, для виготовлення народ¬ного вбрання використовувалися мате¬ріали як домашнього, так і фабричного виробництва.
Сировиною для матеріалів традицій¬ного одягу українців, як і всіх східно¬слов'янських народів, майже до XX ст. були рослинне волокно, вовна, шкури тварин (з хутром і без нього), у незнач¬ній кількості — стеблини та кора рослин, дерево, метали. Вирішальну роль у виборі сировини, особливо в докапіталістичний період, відігравали природне середовище та пов'язаний з ним характер виробни¬чої діяльності.
В районах, де вирощувались луб'яні культури (коноплі, льон), для ткацтва використовували рослинне волокно. Льон культивували переважно на Україн¬ському Поліссі та в західних областях, коноплі — на Полтавщині та Чернігів¬щині. Ці культури збирали майже на кожному селянському городі. Сировиною тваринного походження була вовна, в основному овеча. Із рослинного волокна та з вовни одержували прядиво, з якого або відразу ж ткали (рідше в'язали чи плели) окремі елементи одягу, або ж спочатку виготовляли тканину, з якої потім шили одяг. Спеціально оброблене овече хутро використовували для зимо¬вого одягу та чоловічих шапок, а шкуру свійських тварин — для взуття. Дерево, лико, повсть уживалися значно менше. З лика плели взуття. Зі стеблин рослин та повсті робили чоловічі головні убори. В окремих районах Закарпаття з дерева майстрували взуття. У Прикарпатті та Карпатах метали використовували для різноманітних прикрас.
Особливо поширеною технікою виго¬товлення матеріалів для одягу було до¬машнє ткацтво. Саморобні тканини — основний матеріал селянського вбрання на значній території України XIX — початку XX ст., яскравий показник рівня матеріальної культури населення. Роз¬виток ткацтва зумовлювався багатьма соціально-економічними чинниками, по¬бутовими, господарськими потребами, а також наявністю необхідної сировини.
Ткацтво існувало на східнослов'ян¬ських землях із найдавніших часів. Уже пам'ятки трипільської культури, архео¬логічні знахідки скіфо-сарматського пе¬ріоду (керамічні та свинцеві пряслиця, грузила для ткацького верстата, кістяні, бронзові й залізні голки, шила, мідні в'язальні гачки, а також відбитки тканин¬ного плетива) свідчать про володіння основними видами техніки ткання, про багатий асортимент текстильної сирови¬ни. Це знайшло продовження та розви¬ток і в наступні епохи.
У давньоруській державі ткацтво було одним із найпоширеніших тради¬ційних занять. Лляне, конопляне, а та¬кож вовняне прядиво наші предки вико¬ристовували для виготовлення тканин дуже активно. «Полотно», «сукно», «шерсть», «ткань» — усе це давні загаль¬нослов'янські терміни.
Високого рівня досягло ткацтво і в пізніші часи. Це стало можливим завдя¬ки розподілу праці та спеціалізації, що заклало основу виникнення ремесел, це¬хів, мануфактур (XVII—XVIII ст.), а згодом і фабричного виробництва (друга половина XIX ст.). Такий шлях був прогресивним: ткацтво спрямовувалося на виготовлення масової продукції, проте воно ще не могло повністю задоволь¬нити існуючий попит. До середини XIX ст. в економіці як усієї держави, так і кожного господарства тканини домашнього виробу посідали провідне місце. їх виготовленням займалися пере¬важно жінки у вільний від сільськогосподарських робіт час. Майже в кожній селянській сім'ї були саморобний ткаць¬кий верстат та інше необхідне знаряддя.
Серед продукції саморобного народ¬ного ткацтва в Україні відомі не тільки тканини, а й довершені компоненти кос¬тюма — запаски, плахти, пояси, хустки та ін. Полотно для натільного чи пояс¬ного одягу, тканини для запасок, плахт, спідниць, поясів, сукно для верхнього одягу ткали насамперед для своєї роди¬ни, а лише потім на продаж. Щодо ра¬йонів, розташованих близько від шляхів сполучення, торговельних центрів, то ткацький промисел тут дедалі виразніше орієнтувався на збут. Звідси й більша різноманітність ткацьких виробів, технік, прийомів художнього оформлення тка¬нин.
Саморобні тканини виготовляли з однорідної та неоднорідної нитки, вони були різної товщини, щільності, фактури, кольору й малюнка, що залежало від способу ткання. Матеріал або зберігав природний колір сировини, або фарбу¬вався. Важливою ознакою була ширина тканини, яка впливала на крій одягу.У лляній, конопляній та вовняній си¬ровині закладені чималі можливості, котрі успішно використовувалися народ¬ними майстрами. Від якості волокна, пер¬винної його обробки, способів скручуван¬ня у процесі прядіння, від вибору харак¬теру переплетення і від кінцевої обробки готової тканини залежали всі її показ¬ники. З високоякісного волокна, старан¬но обробленого, одержували тканини з гладкою блискучою фактурою. Найтонше прядиво використовувалось у першій половині XIX ст. для так званого серпанкового полотна святкових голов¬них уборів, для рукавів святкових жіно¬чих сорочок. Із ніжного конопляного во¬локна (плоскіні) виробляли тонке плоскінне прядиво, із грубішого (матірки) — матірчате. Костриця від лляної та коно¬пляної куделі (вал) ішла на виготовлен¬ня грубої тканини.