Компоненти Українського костюма ХІХ – ХХ ст. Одяг із хутра

Одним із популярних художніх при¬йомів оформлення одягу з хутра було оздоблення шнуром (шнуркування, шемерування). Найбільше воно було поши¬рене на Поділлі, в Галичині, а особливо в Карпатах. Шнури звичайно нашивали по лінії з'єднання швів, уздовж пілок, на комірі та внизу на рукавах. У гуцуль¬ських кептарях шнурами у вигляді зубців обшивали поли, пройми, бокові шви, а також горловину й кишені.

Інший вид нашивних прикрас — ко¬сичка, сплетена з кількох пасом різно¬кольорових вовняних ниток. Гуцульські кептарі прикрашалися косичками стрілкоподібної форми, поєднаними зі шнур-куванням, аплікацією та іншими видами оздоблення.

Прикрашався одяг із хутра й кити¬цями з різнокольорової вовни, які роз¬міщували на талії, проймі, на вставних клинах (крилах, вусах), кишенях. Знач¬ною кількістю китиць вирізняються ко¬жухи та кептарі гуцулів, що надавало їм особливої принадності.

Локальною особливістю гуцульських кептарів було прикрашання металевими капелями. їх розміщували на шкіряній аплікації, яка оздоблювала пілки, комір, боки та кишені.

Ще однією окрасою кептарів були шкіряні або дерев'яні ґудзики, а також петлі, плетені із шнура чи вироблені зі шкіри. Вони виготовлялися з великою майстерністю й гармонійно поєднувалися з іншими видами оздоблення.

Прийоми художньо-технологічної об¬робки та оздоблення хутряного одягу в Україні постійно розвивалися. Особли¬вої виразності вони набули на початку XX ст. на західних землях, де промисел із виробництва хутряного одягу продов¬жував своє існування майже до нашого часу. Якщо в минулому столітті основ¬ною прикрасою кептарів і кожухів було обшивання країв тонкою шкірою — ірхою, голицею, то згодом декорування хутряного одягу значно ускладнюється, урізноманітнюються матеріали оздо¬блення, збагачуються художні техніки, мотиви та композиції орнаменту. Багато орнаментовані кептарі називали гапто¬ваними, єрованими, файними, навпаки, не орнаментовані — слабо єровані.

Як уже згадувалось, на значній тери¬торії України наприкінці XIX — на по¬чатку XX ст. скорочується, а з часом і зникає промисел виготовлення овчин¬ного одягу. Тривале ж збереження хутряних безрукавок у західних облас¬тях України зумовлювалося тим, що вони не втратили своєї функціональності й відповідали, як і раніше, характерові трудової діяльності селянства та місце¬вим кліматичним умовам.

Узагалі традиційний український овчинний одяг — не лише цінна істо¬рично-культурна пам'ятка. Варіативність його крою, пропорцій, форм, функціо¬нальність і практичність, логіка зв'язку між формою, конструкцією й художнім вирішенням — це справжня енциклопе¬дія дизайну, яка має бути завжди в пригоді творцям сучасного костюма.

Використана література.

1.Матейко К. І. Головні убори українських се¬лян до початку XX ст. // Там же. 1973. № 3.

2.Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографіч¬ний нарис. Київ, 1991.

3.Матейко К. І., Сидорович С. Й. Використання в сучасному одязі елементів традиційного вбран¬ня // Нар. творчість та етнографія. 1963.

4.Нариси історії українського декоративно-при¬кладного мистецтва. Львів, 1969.

5.Білецька В. Українські сорочки, їх типи, ево¬люція і орнаментація // Матеріали до етнології та антропології. Львів, 1929. Т. 21—22, ч. 1.

6.Бойко В. М. Українські народні традиції в су¬часному одязі. Київ, 1970.

7.Будзан А. Художні вироби з бісеру // Нар. творчість та етнографія. 1976.

8.Дудар О. Художнє ткацтво Полісся // Народ¬ні художні промисли України. Київ, 1979.

9.Жолтовський П. М. Український живопис XVII—XVIII ст. Київ, 1978.10. Кара-Васильева Т. В. Українська вишивка: Альбом. Київ, 1993.