Компоненти Українського костюма ХІХ – ХХ ст. Одяг із хутра
Характерними особливостями крою кожухів західних земель України були однобортність та відсутність плечового шва. Такі кожухи застібалися на май¬стерно виплетені шкіряні ґудзики та пет¬лі; орнамент і весь декор розташовував¬ся симетрично на двох пілках. На від¬міну від них у Центральній та Східній Україні кожухи були з великим запахом, а декор переважав на правій полі.
У другій половині XIX ст. у централь¬них областях поширюється зимовий одяг з овечого хутра, критий тонким фабрич¬ним сукном або напівсукном, доступ¬ний заможній частині сільського насе¬лення. Це — кожушанки, хутрянки, шушуни. Вони шилися невідрізними, приталеними, з розширеними донизу клинами, довжиною до колін; комір, манжети, права пола й низ облямовувалися хут¬ром.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. овчинно-кожушане селянське виробни¬цтво значно скорочується у зв'язку з переходом до використання фабричних тканин, а також через підвищення цін на сировину. Майстерно вишиті кожухи, як і інші власноруч виготовлені й оздо¬блені побутові речі, поступово виходять з ужитку. Великі білі кожухи самі селяни починають вважати «мужицькими», і потреба в них відпадає першою. Ви¬роблення червонодублених кожухів, як більш практичних, ще тривало. Проте відбуваються значні зміни у формі кожу¬хів, зменшуються розміри деталей тощо. Довше зберігалися в ужитку кожушки під стан, оскільки були зручнішими для праці. На всій території України (крім західних областей) чимдалі більше в побут селян входить зручний ватяний зимовий одяг із фабричних тканин.
Окрему групу українського хутряного одягу складають овчинні безрукавки. Відсутність рукавів ставить їх у генетич¬ному плані на більш ранній ступінь по¬рівняно з кожухами. їхнє походження пов'язується з первісними видами одягу у вигляді звіриної шкури, яка захищала груди й спину людини і мала посередині розтин для голови. Зручність, життєва незамінність хутряних безрукавок у гір¬ських та передгірських районах зумови¬ли багатовікове існування цього типу вбрання, для якого особливо характерні відшліфованість форм і пропорцій, гар¬монійне співвідношення з іншими еле¬ментами комплексів одягу. Локальні особливості оздоблення, різноманітні ху¬дожні та композиційні прийоми досяга¬ють тут неперевершеного естетичного рівня і становлять справжню школу народної майстерності.
На західних землях України, особли¬во у горах та передгір'ях, широко побуту¬вали хутряні безрукавки з різноманіт¬ними вузьколокальними особливостями форми, довжини, глибини пройми, зі спе¬цифікою техніки, колориту, матеріалу та композиції оздоблення. Населення вико¬ристовувало їх у будь-яку пору року як для роботи, так і на свято. Такі вироби мали різні назви: кептар (киптар), бун¬да, цурканка, брушляк, камізоля тощо.
Виготовлялися хутряні безрукавки з одної великої шкіри, яку перегинали навпіл, а посередині на згині вирізували отвір для шиї. Від цього отвору вздовж через середину розтинали половину шкі¬ри на дві передні поли. Цей примітив¬ний прямоспинний крій згодом став основним для інших форм верхнього одягу не лише з хутра. Шили безрукавки і з двох шкір. Вони мали підкроєні боч¬ки, які прикрашалися прямою або з зуб¬цями сап'яновою смужкою.
Найдавнішим типом хутряної безру¬кавки була бунда. Це одна з найпрості¬ших форм нагрудного одягу слов'ян. Бунда була глуха, коротка, довжиною до пояса, вдягалася через голову, а з правого боку зав'язувалася ремінцем.
На відміну від бунд кептарі були різ¬ної довжини — від вище талії до майже по коліна. Відповідно вирішувалась і форма пройми, частіше зі стоячим комі¬ром. Для кептарів характерне симетрич¬не розташування декору.Кептарі оздоблювали аплікацією із сап'яну, металевими заклепками (кап¬елями), китицями з вовни, ззаду від ко¬міра звисали шнури з нанизаними на них наперстками і хвостиками з наріза¬ної шкіри на кінці. Багато оздоблені кептарі на Гуцульщині називали писан¬ками. Найдовші кептарі побутували на Буковині (гуцуляки, волоські). їх обля¬мовували тхорячим хутром, оздоблювали аплікацією та плетінкою з кольорової шкіри, вишивкою рослинним орнаментом та нашивками з різнокольорових вовня¬них шнурків та ниток (волічками). Нит¬ки були зелені, червоно-сині, жовті.
Місцеві варіанти кептарів розрізня¬ються й загальним колоритом оздоблен¬ня. За цим показником виділяються верховинські, косівські, космацькі, надвірнянські, буковинські кептарі. У верхо¬винських кептарях домінує зелений ко¬лір, у косівських і надвірнянських — червоний. У надвірнянських кептарях у кутах пілок і на бокових швах розміщене оздоблення з червоного сукна (хлопці). Косівські кептарі виразно прикрашені плетеними смугами червоного сап'яну, різнокольоровими косичками та плетін¬кою. Аплікація у вигляді рачків розташо¬вувалася на плечах, над кишенями і в нижніх кутах пілок. Космацькі кептарі мали сап'янові смуги, обшиті нитками жовтогарячого кольору. Весь кептар облямовували сірим сукном, а спереду нашивали хутро куниці та різнокольорові смужки. Кептарі Закарпаття оздоблюва¬ли вишитим рослинним орнаментом із вовняних або шовкових ниток насичених кольорів.