Компоненти Українського костюма ХІХ – ХХ ст. Одяг із хутра
Традиційний український одяг із хутра являє собою й неповторний конст¬руктивно-художній витвір, який розкри¬ває високий рівень розвитку цього важ¬ливого промислу, талант і кмітливість народних майстрів.
За кроєм кожухи можна поділити на прямоспинні, розширені донизу (ту-луб'ясті, кульові) та приталені, під стан (закладені у збори, або клинці). За дов¬жиною вони могли бути короткими (до талії або середини стегна), середньої довжини (до колін або трохи нижче) та довгі (до п'ят). На форму й особливо довжину кожухів, окрім інших чинників, певний вплив мали географічне поло¬ження і рельєф місцевості, а також спе¬цифіка господарської діяльності. Так, у рівнинних районах кожухи були завжди довшими, об'ємнішими, ніж у горах. На значній території України наприкінці XIX — на початку XX ст. населення вживало водночас два типи кожухів: дов¬гий, великий, вільний, розширений до¬низу великими фалдами тулуб'ястий ко¬жух і прикорочену, відрізну, під стан кожушанку. Прямоспинні короткі форми були характерні для північних і західних районів. Це традиційні поліські та кар¬патські кожушки та кожушанки, близькі за кроєм до безрукавок Карпат і Прикар¬паття, з архаїчними рисами в оздобленні. Подекуди їх так і називали — рукавими кептарями.
Великий тулуб'ястий кожух шився з 8—9 шкір, довжиною до п'ят, зі стоя¬чим або виложистим коміром. У голов¬них рисах крою жіночих і чоловічих кожухів суттєвої різниці не існувало — часто навіть заводили один кожух на всю сім'ю. Якщо й були нюанси, то у формі коміра, його оздобленні чи кольорі сму¬шок. Широкі манжети, комір, поли та поділ облямовувалися хутром.
Колір кожухів був переважно білий, рідше так званий «червоний» або ж чор¬ний. «Червоні» кожухи мали у різних районах свої відтінки: на Чернігівщині — оранжево-коричневий, на Черкащині — червоно-коричневий. Вичинка білої овчи¬ни була більш складною й дорогою, тому-то виробництво білих кожухів ско¬рочується раніше, в той час як вироби з червонодублених шкір ще довго користувалися попитом навіть на віддалених ринках.
На більшості території України нагольні (некриті) кожухи прикрашалися вишивкою, аплікацією з кольорової шкіри, нашивками з яскравих шнурів, покупним або саморобним в'юнком із вовни, китичками з різнокольорових вов¬няних ниток, розташованими у місцях вшивання клинів, ласток. Особливим чи¬ном оздоблювалися кожухи Київщини: на правій полі кидався у вічі великий квіткоподібний візерунок, декоративни¬ми нашивками прикрашали також поділ і низи рукавів. Багатством декору позна¬чалися охтирські та богодухівські кожу¬хи, вишиті на полях, спинці, комірі.
Мотиви орнаменту кожухів виконува¬ли не лише декоративну, а й магічну функцію. Так, стилізовані зображення підкови чи, скажімо, зірочок мали захи¬щати людину від усілякого зла, а такий елемент орнаменту, як «яблучко»,— це відомий в народі символ кохання. Пере¬важання червоного кольору також по¬в'язане з захистом від наврочень і свід¬чить про зв'язок кожуха з весільною обрядовістю.
Вільні форми, великі розміри робили тулуб'ясті кожухи незручними для праці. Крім того, такі кожухи були дуже доро¬гими. Частіше вони використовувались як святковий одяг, а грубіше зроблені вдягали у далеку зимову дорогу, де вони слугували і підстилкою, і покривалом.
Приталені кожухи — під стан,— як уже зазначалося, були коротшими за ту¬луб'ясті — їхня довжина доходила лише до середини литки, а часом і до колін. Робилися вони з 5—6 овечих шкір, із завуженою спинкою, нижня частина зшивалася з чотирьох клиноподібних пі-лок і призбирувалася. Кроїли їх також і на три хвалди або вуси — збори, які йшли від пояса до низу. В жіночих кожу¬хах Центральної України лінія талії час¬то була завищеною, передні пілки роби¬лися коротшими за важку, зібрану у фалди спинку, що надавало своєрідності силуетові всього зимового комплексу. В чоловічих прикорочених кожухах стан був відрізним, нижня частина призбиру¬валася. Такі кожухи використовували для праці. Вони були темно-коричневого або чорного кольору і майже не прикра¬шалися.Приталені відрізні кожухи робили переважно зі стоячим коміром. Комір, манжети, прорізні кишені, поли й поділ обробляли хутром. Короткі приталені ко¬жухи (70—80 см) із відрізною призби¬раною спинкою (пояскові), поширені на Буковині, Прикарпатті, Львівщині, Західному Поділлі, підперізувалися тка¬ними поясами. Оздоблювали їх кольоро¬вими вовняними нитками, сап'яном, ме¬талевими нашивками, обшивали тхоря¬чим хутром. Відмінності між жіночими та чоловічими поясковими кожухами по¬лягали у кількості й виразності оздо¬блення.
На західних землях України до пер¬шої світової війни побутували довгі, май¬же до землі, відрізні кожухи. На Волині їх називали немеркові, на Прикарпат¬ті — кубіцькі, на Косівщині — кожух зі станом. Називали їх і за часом побуту¬вання: на Прикарпатті — австрійські, на Волині — царські и. Ареал поширення таких кожухів включав низинні райони Галичини, Волинь, Поділля, частково Карпати (Гуцульщину, Бойківщину). На пошиття «великого» кожуха йшло 6—7 овечих шкір. Найбільшу переги¬нали надвоє і викроювали верхню час¬тину. Низ («спідницю») робили в клини, рясно призбирували по боках. Майже цілу шкіру використовували на комір, який сягав половини спинки.