Загальна теорія мистецтва

Отож, об`єктивні знання та вміння, жорстко зафіксовані в певних знакових системах, машинах, технологіях, звичаях та обрядах, переходячи в процесі їх засвоєння кожною окремою людиною в її пам`ять, її здібності, її уміння (дослівно втілюючись у них!), суб`єктивуються. Тобто набувають, хай незначного, але особистісного характеру (смислу чи навіть його відтінку). Зрозуміло, що аби повернути їх, ці, трохи деформовані поняття, «назад» — у функціонуючу скарбницю об`єктивних значень, — необхідно кожній людині здійснити зворотний процес: «очистити» ці знаряддя від власної «суб`єктивності» — особистісного смислу чи навіть відтінку. Інакше спілкування виявиться неможливим («моя твоя не понімай!).Цей процес, ясна річ, незрівняно легший від набуття знань та вмінь, але також далеко не простий. Пошук відповідного загальновживаного, загальнозрозумілого слова чи поняття для вираження власного, суб`єктивного розуміння певного явища становить реальну трудність в перебігу постійного, що здійснюється не лише у поколіннях, але щоденно, щогодинно в житті кожної людини, переходу із світу власного, «внутрішнього» у світ «зовнішній». Навіть у буденному спілкуванні людей. Прислухайтесь уважніше до мови депутатів, інших публічних політиків, коли вони говорять, а не читають папірця! Їхня недорікуватість найчастіше походить не від глупоти — здебільшого це люди здібні і навіть розумні, — а від справжніх труднощів у процесі, так би мовити, синхронного висловлювання власних думок, тобто переходу від особистісних смислів до загальнозрозумілих.

У труднощах цього роду часто зізнаються люди. Не кажучи вже про самоіронічне «я — як собака: все бачу, розумію, знаю, а сказати не можу», це «проривається» у виразах типу «не знаходжу слів, щоб...», «не можу навіть сказати, як...» і т.п. (Звісно, в тому разі, коли останні не являють собою більш-менш свідомого ораторського прийому — одного з художніх засобів мистецтва красномовства. У науці та поезії ця трудність знаходить свій вияв у билицях та небилицях про пресловуті «муки творчості». Але поза всілякими перебільшеннями та спекуляціями у цій сфері — сфері вислову, вираження думки таки справді має місце певний конфлікт, отже, — драматична колізія. Основу напруженого драматизму, що ним сповнений «внутрішній рух розвинутої системи індивідуальної свідомості», за висловом психолога О. Леонтьєва, і становить постійно самовідтворюване неспівпадіння особистісних смислів, які несуть у собі «пристрасність свідомості суб`єкта і «байдужих» до них об`єктивних значень».

Ясно, що людство повинно було пошукати і віднайти, зрештою, — виробити засоби, придатні для більш менш адекватного відтворення й усвідомлення цього важливого аспекту руху людської свідомості. І ці засоби були знайдені й випробувані. За твердженням академіка О. Леонтьєва, «наукова психологія знає цей процес тільки в його окремих виявах: в явищах «раціоналізації» людьми їх справжніх спонукань, в переживанні муки переходу від думок до слова, і лише в творах художньої літератури, в практиці морального й політичного виховання цей процес виступає у всій своїй повноті». Екранні мистецтва з освоєнням внутрішнього монологу та нелінеарних композицій творів стали в рівень з мистецтвом слова. Ба більше: вони спроможні показати те, що не може бути вербалізоване, тобто не може бути не тільки прямо назване, але й опосередковано описане словами, і в такий спосіб зробити його зрозумілим для інших, отже, — спільним надбанням.

Мистецтво як творчість. Засобами задоволення естетичних потреб людини можуть бути і бувають (а первісно, певно, винятково були) різні предмети, речі, явища: метелик, хмарка, і ліс, і гори, і самоцвітні камінці і т.д. і т.п. Але їх не відносять до мистецьких предметів, навіть коли вони дуже нагадують їх — як, наприклад, відомий золотий самородок, прозваний «Мефістофелем» з огляду на разючу подібність до відомого оперного образу, створеного Ф. Шаляпіним (золотий «Мефістофель» із Алмазного фонду Росії). Предмет мистецтва — це завжди твір. У цьому віддієслівному іменнику мовною практикою зафіксована творча природа мистецтва. Мистецтво — це завжди творення . Більшою чи меншою мірою свідоме чи й зовсім несвідоме, більшою чи меншою мірою нове, досі незнане, чи, навпаки, — повторення, відтворення наслідування уже чогось такого, що є у природі, житті або й у самому мистецтві, але це завжди — творення, творчість .

В історії мистецтва відомі вражаючі зразки того й іншого напряму творчості, так само як і захоплені відгуки про них з боку прихильників та послідовників, і різко критичні інвективи — з боку супротивників одного з них. Проте чимало віднаходилось і мудрих людей, що по-справедливості віддавали належне кожному з них. Так, широко відоме з часів Гете прославляння древнього маляра, який нібито так достовірно зобразив троянду, що на малюнок, піддавшись ілюзії, намагались сісти представники співучого птаства, поділяли і представники класичної німецької філософії. Проте і Канта, і Гегеля вражала ще більше здатність не так до вірного відтворення даного в довкіллі, як нестримний потяг людської уяви і її спроможність творення нового, нечуваного, небаченого, незнаного.Чому мистецтво називається мистецтвом ? Цей, творчий , характер мистецтва досить виразно просвічується у смислах слів, що ними означається мистецтво у різних мовах. У греків існувало кілька термінів для означення діяльності, що стала називатися і ремеслом, і мистецтвом — τεχνη (техне), δραω (драо) — діяти , що дав назву одному з видів театрального мистецтва — драми, і ποειω (поейо) — робити , творити , звідки походить поняття поезія . Що останній термін означав творити й робити більшою мірою, ніж це несе в собі, наприклад, російськомовний переклад сочинять, свідчить вираз τεχνοποειω (текнопоейо), що значить дітонародження (досл. робити дітей ). У чехів та словаків мистецтво — umeni (звідси -umelec, митець (і маляр, і письменник, і скульптор). Подібно й у сербів та хорватів — umjetnost (мистецтво) та umjetnic (митець). Цей же відтінок уміння (ума!), спритності несуть у собі латинські терміни ars та artis, від яких походять назви мистецтва й ремесла та митців (artist) і ремісників (artisan) у романських мовах. Наш сучасний термін мистецтво — німецького походження: від Meister (майстер — мастак — мастацтво (білор.) — мистецтво). Цікаво, що німецьке Meister , в свою чергу, походить від латинського Magister (навчитель, начальник), яке, вірогідно, утворене шляхом поєднання слів magis («великий») та histor знавець, умілець, згодом — актор ( histrion ). Тим часом у німців мистецтво — die Kunst , при тому, що die Кunde — відомість, знання, а kundig — знаючий, вмілий. У поляків мистецтво називається, як на українське вухо, дещо грайливо: sztuka (штука), оскільки його відгомін ми вчуваємо у наших словах — штучність , штучний, «штучка» та ін. Але це не значить, ніби ці слова нами запозичені. Є навіть підстави (для невгамовних «патріотів») схилятись до протилежної думки: в давньоруському, праукраїнському, мистецтві «кумиродєлія» був особливий термін для означення металевого литва істукано , звідки й проглядає в російщині синонім «кумира», «болвана» та «ідола» — истукан . Але найвірогідніше, що всі ці терміни одного походження — із спільного масиву прадавньої слов`янської мови. Російська назва искусство виходить із запозиченого в часи християнізації з болгарської изкуство-то (корінь — искус (=искушение), тобто спокуса) і є історичним свідченням настороженого ставлення православної церкви до художньої творчості.