Загальна теорія мистецтва
Звідси може бути трохи ясніше, чому так нелегко дати коротке й всеоохоплююче визначення мистецтва. Отож, спробуємо відповісти на питання, «що ж таке мистецтво?» описово.
Насамперед, відзначимо, що за своїм призначенням, тобто за своєю сутністю, мистецтво є засобом освоєння людей у світі. Тобто засобом пізнання закономірностей, які діють у природі і суспільстві та використання їх з метою як пристосування до умов життя, так і перетворення цих умов заради якнайуспішнішого виживання.
Оскільки ж мистецтво — не один-єдиний такий засіб, але існує поряд і у взаємодії з іншими, по суті , подібними засобами пізнання та пристосування людей до умов життя (а також і зміни, створення умов для життя), — такими як наука, техніка, релігія, — то виникає необхідність з`ясувати його особливість, або, як прийнято казати, специфіку мистецтва порівняно з ними.
Мистецтво як пізнання. Відомо, окрім мистецтва, всього три види пізнання: досвід, наука та релігія.
Перш ніж провести порівняння мистецтва з кожним із них зокрема, відзначимо те, що для всіх них є спільним, що їх споріднює, що характерне для пізнання взагалі. По-перше, це об`єкт, або ж предмет, пізнання — весь світ. Як той, що оточує людину, «зовнішній», об`єктивний, так і той, що «всередині» людини, — «внутрішній», або суб`єктивний. По-друге, це — мета пізнання: виявлення, осягнення та опанування закономірностями розвитку і «зовнішнього» для людини, і її «внутрішнього» світу (почувань, уявлень, думок, спогадів, мрій, фантазій і т.д і т.п.). Отже, виходить, що шукати особливості мистецтва як пізнання належить не в особливостях предмета, не в своєрідності мети порівняно з іншими, а у відмінностях форм, характеру та способів (шляхів) пізнання.
Найпереше, що при цьому впадає в око, так це те, що різні види мистецтва мають відмінну, так би мовити, пізнавальну питому вагу. Одна річ, коли йдеться про літературу, кіно, театр, телебачення, що мають потужний пізнавальний потенціал, і зовсім інша, коли на оці мати архітектуру, музику, різні види ужиткового та декоративного мистецтва. Певна річ, і палац, і храм, і халупа, як і горщики і навіть їхні черепки, щось-таки повідують — і часом дуже важливе! — про світ, природу, людей, але вони не є, власне, засобами пізнання: пізнання не є їхнім raіson d`etre (причина існування). То ж коли мовиться про мистецтво як пізнання, так чи інакше (свідомо чи ні) мають на увазі передусім ті види, для яких бути засобами пізнання світу є мотивом, підставою для самого їхнього існування. Виходячи з цього, зіставимо мистецтво почергово з іншими пізнавальними засобами.
Релігія, оскільки стосується світоглядних питань (бо для неї пізнання світу також не є найважливішим моментом існування), оперує переважно фантастичними образами, ілюзорними уявленнями та фіктивними (див. фікція ) поняттями, адекватність яких реаліям предметного світу залишається щонайменше проблематичною. При цьому релігія виходить із віри в їхню істинність й вимагає віри в це від інших.
Мистецтво також залюбки послуговується фантастичними образами та уявленнями, для яких у межах практичного досвіду людей не існує ні аналогів, ні критерієв для ідентифікації з істиною. Відмінність — при тому принципова! — полягає у тому, що мистецтво не наполягає на визнанні реального, предметно-речового, існування цих образів .
Досвід (рос. опыт , англ. experience) як вид безпосереднього практичного пізнання світу людьми в процесі освоєння ними довкілля має суто індивідуальний, глибоко особистісний характер. Досвід завжди чийсь: мій, Ваш, його і т.д. Знання про світ у досвіді акумулюються у формах предметного, конкретно-ситуаційного мислення: оволодіння практичними навичками, запам`ятовування конкретних картин світу, предметних зв`язків, рухових операцій, їх характеру, способу виконання, послідовності і т.ін. Метод навчання тут — «роби, як я»; спосіб засвоєння знань — старанне наслідування; характер знання — єдність уявлень про те, як це робиться , з умінням це зробити; самоосвіта — метод проб («навпомацки», хоча й не навмання).
Головне достоїнство досвіду — й перевага його перед усіма іншими видами та способами пізнання — конкретне багатство, життєва повнота практичного знання і вміння. Разом з тим його індивідуальний характер, його особистісність виступає як істотний недолік: обмежує можливість нагромадження і поширення знань та вмінь. Останнє ж має надзвичайно важливе значення для людей, їх спільноти, історичного розвитку.Наука як вид теоретичного, позбавленого безпосередньої предметності засвоєння людиною дійсності, акумулює знання про світ у формах абстрактно-понятійного мислення, отже, має, на відміну від досвіду , всезагальний характер і тому придатна до необмеженого нагромадження знань і поширення їх у часі та просторі. До того ж наукові знання, на відміну від суб»єктивності досвіду, мають об»єктивний, безособистісний характер. З цього достоїнства науки як засобу пізнання випливає й істотний її недолік: абстрактний, позбавлений наочності, конкретності і життєвої предметної повнокровності характер знань. Метод пізнання (і навчання) тут — поступове сходження до істини шаблями умовививодів «угору» ( від окремого до загального — індукція) чи «вниз» (від загального до конкретного — дедукція).