Культура Стародавнього Китаю
Хронологічні рамки стародавності культури Китаю — се¬редина II тис. до н.е. — III ст. н. е. У цих рамках виділяються такі періоди: Шан (Інь) — ХУІІІ—XII ст. до н. е.; Чжоу — 1027— 256 рр. до н. е.; Цінь і Хань — III ст. до н. е. — III ст. н. е.У китайському мистецтві особливе місце посідають калі¬графія, поезія та особливо живопис — гохуа — розпис во¬дяними фарбами на шовку чи паперових сувоях. Ієрогліфічна кодова система давала змогу через ці три види мистецтва відображати життя людини в найпотаємніших порухах її душі, найбільш повно відтворювати її прагнення до злиття мистецтва з мистецтвом життя. Музика Китаю — одна з найдавніших у світі (збірник "Книга пісень" датується XI — VI ст. до н. е.).
Серед народів, які стояли біля витоків людської цивілізації, чільне місце посідає і китайський народ. Становлення філософської думки у Стародавньому Китаї спостерігається вже у VII ст. до н.е. Про це свідчить зміст старокитайських трактатів: "Іцзін" ("Книга перемін"), "Шіцзін" (Книга пісень"), "Шуцзін" ("Книга історії") та ін.
У цих книгах проглядаються такі філософські проблеми: про єдність і різноманітність речей; про дію протилежних сил в єдиній субстанції; про природну закономірність; про природність людської душі і свідомості.
Щодо розгляду цих проблем особливе місце у китайській філософії посідає вчення Лао-цзи (VI ст. до н.е.).
Центральною проблемою філософії Лао-цзи є питання "дао". "Дао", за Лао-цзи, — це одночасно і всезагальний шлях, якого дотримуються всі явища і речі, і їхнє першоджерело, першооснова.
Поряд із категорією "дао" у вченні Лао-цзи чільне місце посідає категорія "де". Якщо "дао" — це всезагальний шлях, якому підкорені всі речі, то "де" — це конкретний шлях окремої речі або групи речей.
Розробляючи категорії "дао" і "де", Лао-цзи вперше в історії філософії висуває проблему єдності сутності і якості та їх відмінностей. Завдання пізнання Лао-цзи вбачає у зведенні різноманітності речей до їх загальної єдності, що прихована в "дао".
Філософські погляди Лао-цзи містять у собі зразки наївної діалектики. Він завжди вказував на плинність, змінність речей і на їхню внутрішню суперечливість.
Іншу позицію займав видатний філософ Стародавнього Китаю Конфуцій, що також жив у VI ст. до н.е., точніше з 551 по 479 pp. до н.е.
Загальновідомим є те, що Конфуцій не звертав уваги на вивчення та розробку загальнотеоретичних проблем, він не створив філософської системи крайнього спрямування. Всю свою увагу він зосередив на питаннях етики, бо цього вимагали історичні умови того часу, соціальний інтерес. Свою етику він побудував на грунті релігійно-філософських уявлень про навколишню дійсність. Етика Конфуція — це раціоналізована старокитайська релігійна мораль. В основу цієї моралі покладені принципи: 1) людяність (жень); 2) справедливість і обов'язок (і); 3) ритуальність (лі); 4) знання (чжи); 5) довіра (сінь).
Центральним принципом моралі Конфуція є гуманність, яка й становить основу доброчесності. Бути "гуманнним" — означає любити не стільки себе, скільки інших, на несправедливість відповідати справедливістю, за добро платити добром. Бути гуманним — означає вміти вчасно пожертвувати своїми інтересами.
Таким чином, філософія Конфуція — це яскраве відбиття тендеції до стабілізації в людських відносинах. Ця стабілізація досягається за рахунок ієрархії в пануванні і підкоренні, що здійснюється із вічного плину законів неба.
Культура Стародавнього Китаю відіграла велику роль у подальшому розвитку китайської культури. Вона мала непересічне значення для країн Сходу – Японії, Кореї, Індокитаю, Монголії, які впродовж багатьох віків використовували досягнення Стародавнього Китаю.
Список використаної літератури
1.Дмитриева Н.А. Краткая история искусств. Віп.1,2. – М., 1988, 1991.