Порівняння цивілізації, формації й культури

Початок натуралістичної традиції у розумінні моралі поклав Демокрит та Демокритом, у самій людині є надійний путівник, що до вволяє їй безпомилково відрізняти добро від їла, дозволене від недозволеного. а також здатність люди ни відчувати насолоду й страждання Виходить, що добро, справедливе, пре красне є природа моралі, яка у свою чергу є самою природою Саме усередині природи слід шукати походження, підставу й критерій усіх людських цінностей але, як правило, усе те, що є цінним, приносить задоволення, тоді сенс життя полягає в гонитві за насолодою Звідси випливає, що найбільш високоморальні люди повинні догоджати власним пристрастям як прагнення до одержання задоволення робить людей рабами своїх бажань у такому випадку добро перетворюється на зло. Щоб вийти із цієї безвихідної ситуації, Демокрит радить. «Відмовляйся від усякого задоволення, що не є корисним» і «Не всяке задоволення слід приймати, а лише те, що пов'язане з прекрасним».

Природа людини і її потреби — основа моралі. Людина здатна діяти, дотримуючись власних інтересів. Для того щоб бути доброчесною, їй не слід відрікатися від себе, придушувати свої схильності, вона повинна лише дотримуватися велінь свого єства. Прагнучи до чесноти, людина може стати щасливою, а прагнення до щастя — це вже є чеснота. Іншими словами, справді моральне (цінність!) — це те ж саме, що «природне» у людині.

Моральність, за Кантом, є продукт розуму: «Чистий розум сам по собі є практичним розумом і дає (людям) загальний закон, який ми називаємо моральним законом». Моральний принцип поширюється не тільки на людей, але й на все, що має розум і волю. Кант критикує натуралістичну концепцію моралі. Він вважає, що прагнення людини до задоволення власних інтересів не здатне підняти її до справжньої моральності. Звідси випливає, що стати моральним можна лише в тому випадку, якщо людина придушуватиме в собі природне начало і дотримуватиметься-тільки почуття обов'язку. Отже, мораль — область протиприродного. Якщо людина поступається своїми інтересами заради інтересів інших, то це ще не справжня моральність. Відмовляючись від свого егоїзму, людина жертвує на користь егоїзму інших. Так чи інакше, тут переслідується практичний розрахунок, вчинки вибираються й оцінюються з погляду їхньої корисності, придатності для чого-небудь і вигоди для кого-небудь.

Кант відкидає утилітарний дух буржуазного суспільства ft існуючу мораль тверезого розрахунку. Він не проти того, щоб моральні дії чинилися заради людини, але реально існуючий у буржуазному суспільстві індивід не здається йому гідним об'єктом морального подвижництва. Служіння людині Кант розуміє як служіння ідеалові людини. А такого ідеалу він не бачить у реальному житті. Чинити морально, відповідно до Канта, означає виказувати повагу «не до життя, а до чогось зовсім іншого, у порівнянні й зіставленні з чим життя з усіма його задоволеннями не має ніякого значення». Кант не вважає буржуазне суспільство абсолютно справедливим. Адже часто чеснота залишається непоміченою або опиняється в незавидному положенні, а порок залишається безкарним і тріумфує.

Кант згоден із просвітителями в тому, що всі вчинки людини в реальному житті підпорядковані суворій необхідності. Вчинена дія є наслідком певних причин. Але коли так, то мораль знову неможлива. Чи можна засуджувати людину за поганий учинок, якщо він був необхідний і не міг бути іншим? Очевидно, не можна. Так само можна розглядати і чесноту. Ми підходимо до вчинків людей схвально або з осудом, виходячи з припущення, що на той момент кожний з них мав свободу вибору й вільний був діяти так або інакше. Але така воля абсолютно виключається законами природного світу.Існує наука — аксіологія, — яка оперує філософськими категоріями, що є наукою про цінності. Аксіологія розглядає, наприклад, таке питання: була б природа красивою, якби не було людини? Готової однозначної відповіді немає. Абсурдним є гадати, що до появи розумної істоти на землі незайманої природи не було, не існувало того, що тепер ми називаємо прекрасним. Хоча те, що ми називаємо прекрасним, що сприймаємо як колірну гаму, звук, форму й колір, само по собі не містить ніякої краси, а є лише проявом законів природи. Аксіологія вивчає «протиприродне» у моральних цінностях. Адже, скажімо, здійснення крадіжки, з одного боку, є поганим учинком. Але чим він був викликаний? Тим, що людина, яка вчинила злочин, не доодержала того, чого вона так бажала. У цьому випадку із самого початку були порушені інтереси людини, вона була позбавлена можливості володіти й користуватися необхідним їй предметом. Моральна свідомість виносить учинку вердикт — зло. Аксіологія вивчає й інший бік — що послужило причиною, який корисний ефект був досягнутий учинком? Простіше кажучи, природу морального добра й зла в різні історичні епохи розуміли: прихильники гедоністичної й евдемоністичної етики (Демокрит й Епікур), французькі матеріалісти XVIII ст. й англійські утилітаристи XIX ст.

Супротивники ж такого погляду спростовують її не менш логічними запитаннями: а що, коли власник украденого предмета міг отримати з нього більшу користь, ніж людина, яка незаконно привласнила його собі? Або: якщо вчинок тільки задумувався, але вчинити дію людина не змогла через не залежні від неї причини? — адже тут, із погляду моральності, не кажучи вже про спробу, навіть намір є злом. Тут не враховують наслідок. Якщо основним критерієм моралі вважати корисний результат, то, дотримуючись такої логіки, людина повинна чинити як розважливий ділок у тих випадках, коли їй здадуться вигідними інтереси тих, кого вона захищає.