Мораль як соціальний феномен

ральним подвижництвом окремих осіб. Уже Гегель у «Філософії права», розмежовуючи мораль (Moralitat) і моральність (Sittlichkeit), наполягав на зв'язку остан¬ньої з інститутами сім'ї, соціального стану, держави. Важливість уведення цих та інших соціальних інститу¬тів у поле загального розуміння моральної ситуації в суспільстві є для сучасної етики річчю цілком очевидною. Безсумнівний прогрес саме з точки зору моралі ста¬новить інституціоналізація тих норм, які цього потре¬бують. За останні роки почастішали випадки, коли ті чи інші правові акти приводяться у відповідність із вимогами моралі, починають адекватніше відображати їхню суть. Зрушення в моральній свідомості безперечно впливають нині, скажімо, на законодавство в галузі захисту прав громадян, національних відносин, охо¬рони природи тощо. Взагалі, чим гармонійніше узгод¬жуються за своїм змістом моральні й правові норми, чим більше спільного закладено в їхній основі, чим більше здатні вони доповнювати й конкретизувати одні одних — тим краще для суспільства, для кожної свідомої особистості. В даному зв'язку варто зауважити, що ще в XI ст. предки нинішніх українців мали правничий кодекс, який саме за своїми моральними засадами посідав гідне місце в тодішньому євро¬пейському світі — славнозвісну «Руську правду». Як указують дослідники цієї пам'ятки вітчизняної правової культури, вона засвідчує, зокрема, високу повагу до гідності людини (щоправда, лише вільної), розвинене поняття честі, піклування про правову охорону чужинців та ін. Жінка згідно з настановами «Руської правди» дістає відчутно вищий правовий статус, ніж це було властиво візантійським або давньонімепьким юридичним стан¬дартам. Зберігаючи зв'язок з візантійськими джерелами права («Еклогою» імператора Лева Ісавра, укладеною у VIII ст., «Про¬хіроном» Х ст. та ін.), «Руська правда», на відміну від них, відмовляється у судових вироках від тілесних покарань (часто-густо надзвичайно жорстоких у Візантії), замінюючи їх гро¬шовими стягненнями (вирою) і викупами тощо. Всі ці її особливості безперечно підтверджують досить високий мо¬ральний рівень правової культури Київської Русі'. Разом з тим не менш важливим — особливо в наші часи — є усвідомлення суттєвих розбіжностей між мо¬раллю і правом. Доповнюючи й коригуючи одне одно¬го, вони в жодному разі не мають одне одного дублю¬вати, їх не можна ототожнювати, змішувати. Як ми вже бачили, до сутності права належить те, що за умови виконання певної скінченної множинийого вимог воно залишає людину вільною, гарантує їй свободу. Інакше кажучи, є деяка певна межа його можливого втручання в приватне життя особистості, межа, не визнавши якої право взагалі не є ще собою, не здатне бути здійсненим як таке. За цією межею починається «простір безкарності» (Е.Ю.Соловйов), простір категорично дозволеного — таких дій і вчинків, виправдання яких не може вимагати від людської особи жодна юридична інстанція. Існує парадокс: право має залишати людині можливість бути аморальною. І справді: «доводячи» людину до певного ступеня корект¬ності зовнішніх дій і стосунків, право надалі залишає її віч-на-віч з життєвими проблемами, із цілковитою сво¬бодою вибору, якою вона може й повинна розпо¬рядитися по-своєму. Обере вона добро чи зло, благо¬родство чи ницість, стане вона негідником чи святим — все це право не обходить, поки її вчинки не суперечать законові, тим чи іншим статтям правового кодексу. Чи означає це, що суспільству, людській громаді загалом байдуже, доброю чи злою є дана особистість? Звичайно ж, ні; вийшовши за межі правового регулю¬вання, людина стикається з більш глибокими й тонки¬ми духовними проблемами, впоратися з якими здатна лише сама, покладаючися на власне розуміння обов'яз¬ку й відповідальності, на голос власної совісті, на думку й реакцію своїх близьких. Жодне зовнішнє втручання нічому тут не зарадить: є проблеми, котрі доросла, повнолітня людина має вирішувати сама. Звідси ще один відомий афоризм щодо співвідношення моралі й права: право передбачає моральне повноліття людини-громадянина. Вагомість цієї обставини ще більше зростає, якщо згадати, що за системою права стоять сила й авторитет держави, на які воно спирається. Питання, отже, поля¬гає ще й у тому, наскільки вправі держава втручатися в життя своїх громадян — які б найкращі наміри таке втручання не мало на меті. На думку давньогрецького філософа Платона (428/7—348/7 pp. до н. е.) та його численних послідов¬ників у наступні часи, жодних обмежень для подібного державного втручання не існує. В платонівських уто¬піях «Держава» і «Закони» змальовано тотальний дер¬жавний устрій, у межах якого людський індивід ви¬являється цілковито «прозорим», придатним для будь-яких маніпуляцій з ним, аж до перетворення його на

справжню маріонетку, «ляльку богів», як і констатує Платон. Згодом ми ще повернемося до питання про відгуки платонівського утопізму у філософії, мистецтві й, що найстрашніше, в соціальній практиці новітніх часів. Поки ж зазначимо, що прихильником концепції дер-жавного регулювання основних сторін приватного жит-тя саме в її філософсько-правничому аспекті виступив, зокрема, німецький філософ-ідеаліст Й. Г. Фіхте (1762—1814) у своїй праці «Замкнута торгова держава» (1800р.). Альтернативний погляд на зазначену проблему ви¬словив мислитель і державний діяч Вільгельм фон Гум¬больдт (1767—1835). У 1792 р., під безпосереднім вра¬женням від Великої французької революції (В. Гум¬больдт перебував у Парижі влітку 1789 p.), він створює працю «Ідеї до розвідки про межі діяльності держави», в якій стверджує, що надмірне втручання держави в справи підданих вносить згубну одноманітність, пос¬лаблює силу й заповзятість народу. Держава — напо¬лягає В. Гумбольдт — має утримуватися від будь-якої турботи про «позитивне благо» своїх громадян і не виходити за межі, пов'язані з гарантуванням їхньої безпеки. Згодом відомий російський філософ В. С. Со¬ловйов (1853—1900) сформулював афористичне тверд¬ження: «Завдання права зовсім не в тому, щоб світ, котрий лежить уві злі, обернувся на Царство Боже, а тільки в тому, щоб він — до часу — не перетворився на пекло»2. В самій основі поняття права лежить, як бачимо, принципова цінність людської свободи. Будь-які при¬мусові заходи, будь-які обмеження волі в правовій га¬лузі за своєю суттю мають служити лише одній меті: гарантуванню позитивної реалізації зазначеної фунда¬ментальної цінності у формах соціального співжиття. Вже І. Кант свого часу визначав право як «обмеження свободи кожного умовами погодження її зі свободою усіх інших, наскільки це можливо за деяким загальним законом»3; згідно з тлумаченням Г. В. Ф. Гегеля, право постає наявним буттям свободи. «Математикою сво¬боди» іменує право відомий сучасний російський пра¬вознавець В. С. Нерсесянц; за його визначенням, «пра¬во — це нормативна форма вираження свободи через принцип формальної рівності людей у суспільних відносинах»4.Вже сама етимологія терміна «право» в більшості європейських мов вказує на цей його позитивний цін¬нісний зміст: «Recht», «right», «право» акцентують люд¬ську правоту, категоричну дозволеність діяльної само-реалізапії особистості у певних санкціонованих межах. У цьому розумінні поважати право означає мати право — право на гарантовано вільне розпоряджання основни¬ми можливостями людського буття. Звичайно, далеко не всі реально існуючі системи законодавчої регуляції відповідають цій глибинній сут¬ності права. Досить поширене явище не тільки в історії людства, але і в нашій сучасності — закони неправові й антиправові за своїм характером, відірвані від завдань соціального вможливлювання свободи, закорінені в прагматичних інтересах правлячої еліти. Діалектика правових норм є такою, що поза перспективою дійсно¬го утвердження свободи ці норми неминуче стають інструментом поневолення, знаряддям соціального маніпулювання людьми. Як не парадоксально, певний «внесок» у становлення цілісної соціально-репресивної системи часто-густо робить і офіційна мораль, надаючи свої можливості внутрішньої регуляції поведінки до послуг відповідних дегуманізованих інституцій владно¬го контролю над людьми. Згаданий аспект співвідношення моралі й права на¬буває особливої актуальності в контексті сучасних зу¬силь щодо розбудови правової держави й морального оздоровлення суспільства. Справа в тому, що одним з найбільших недоліків колишнього суспільного устрою в СРСР було саме таке змішання згаданих галузей, внаслідок якого право нерідко втрачало свої суттєві ознаки й перетворювалося на виправдання неправових дій, а офіційно декларована мораль ставала риторич¬ним прикриттям аморалізму. Обов'язок громадян, що прагнуть жити в демократичній державі, — бачити небезпеку подібного змішання і запобігати їй. Бо коли моральне обурення набирає чинності юридичного ар¬гументу, це неминуче веде до підкорення правових механізмів суб'єктивній сваволі, зрештою — сваволі правлячої верхівки, яка привласнює прерогативи дер¬жавності. Коли право дозволяє собі власними засобами вирішувати проблеми моралі — це веде до того, що людина втрачає будь-який простір для прояву власної ініціативи, зрештою втрачає можливість бути собою. В результаті подібного «схрещення» права й моралі на