Мораль як соціальний феномен

права дедалі більшою мірою починає виявлятися його власна якісна специфіка, власні системні ознаки. Поряд із правом виділяється, набуває специфічних рис і мо¬раль.

МОРАЛЬ ТА ІНСТИТУЦІЙНА РЕГУЛЯЦІЯ. МОРАЛЬ І ПРАВОЩо ж є характерним саме для моралі як специфіч¬ної форми регуляції людської поведінки? В пошуках відповіді на це запитання звернімо увагу насамперед на існування в цивілізованому суспільстві двох принципово різних форм нормативної регуляції, що доповнюють одна одну, — регуляції інституційної й позаінституційної. Термін «інститут» (від лат. mstitutum — устрій, установа) вживається в сучасній соціології у двох дещо відмінних значеннях. По-перше, соціальним інститу¬том нерідко називають будь-яку історично усталену форму організації й регулювання суспільного життя; у цьому розумінні мораль, звичайно, є одним з інститу¬тів, так само як звичай, наука, мистецтво та ін., — нарівні з інститутами власності, поділу праці, успадку¬вання тощо. По-друге, однак, інститут постає саме як «установа», що має певну опредметнену форму й ціле¬спрямовано створена для поєднання індивідів і регу¬ляції їхніх дій у межах чітко окреслених функцій. Якщо виходити з такого визначення, мораль інститутом не є (так само як звичай, мистецтво тощо), і моральну регу¬ляцію неможливо вважати регуляцією інституціональ-ною. Цим вона передусім і відрізняється від правової регуляції, здійснюваної владою та авторитетом такого потужного й безсумнівного соціального інституту, як держава. Зазначене розмежування не є чимось абстрактним чи схоластичним: саме на його ґрунті можна найчіткі¬ше уявити принципову відмінність між мораллю і пра¬вом в аспекті, який ми тут розглядаємо. Справді, якщо для права типовим є те, що його норми встановлюються і видаються від імені інституту держави, то моральні норми й правила поведінки ут-

верджуються здебільшого спонтанно (самочинно), в самій практиці людських стосунків, у людському житті, в процесі розвитку тих або інших соціальних груп. Коли ж морального значення набуває якась норма, що, як вважається, має інше походження, — скажімо, релі¬гійна заповідь «не вбивай!», — то і в такому випадку власне моральне забарвлення і моральну санкцію на¬дають цій нормі-заповіді практика людських стосунків, сукупний життєвий досвід певних спільнот. Саме останнім визначається, що «не вбивай!» стало загаль¬ним імперативом моральної свідомості, а, скажімо, заповідь «пам'ятай день суботній!» — ні, хоча для лю¬дей віруючих вона й зберігає всю повноту релігійного значення. Якщо, далі, примусовість правових норм випливає, як ми бачили, із сили й авторитету держави, то обов'яз¬ковість моральних імперативів має інші джерела — в людському сумлінні, в моральній свідомості людини й суспільства. Більше того, конкретні моральні настанови можуть бути дискредитовані їхнім зв'язком з тими чи іншими зовнішніми владними розпорядженнями — так у нас свого часу виявилися дискредитованими мо¬ральні гасла єдності слова й діла, активної життєвої позиції тощо. Право передбачає кодифікацію існуючих законів і норм. Правових норм має бути скінченна кількість, вони потребують чіткого визначення, що вможливлює достатньо легку процедуру перевірки їх фактичного виконання. Норми ж моралі принципово не можна звести до будь-якої скінченної їх множини, а через це не може існувати й будь-який вичерпний кодекс мо¬ральних норм: там, де наявні, скажімо, п таких норм, завжди може бути відшукана і п + перша. (Сказане має на меті не применшити значення існуючих моральних кодексів, наприклад кодексів етики вченого, лікарської етики тощо, а тільки підкреслити їхню відкритість.) Легко помітити, що й ця відмінність укорінена в зазначеному протиставленні інституційного й позаін¬ституційного. Адже погляд права на людину — це завжди погляд іззовні, з позицій певного соціального інституту, що має справу з реалізацією певних цілком конкретних функцій (у даному разі — забезпеченням прав громадян, їхньої свободи й власності, підтриман¬ням суспільного порядку тощо). Цей погляд сконцент¬рований саме на реалізації даних функцій і на тому, що може їй завадити; все інше його не обходить. Що ж до моралі, то її головний «пункт спостережен¬ня» — не іззовні, а в самій людині, в її совісті, в її душі. «Око» моралі спостерігає людину, таким чином, у всій неперервності її внутрішнього досвіду, всьому розмаїтті її життєвих ситуацій, що повсякчас породжують нові, інколи цілком несподівані проблеми, — звідси й прин¬ципова незавершеність, континуальність складу мо¬ральних норм. Якщо, виконуючи вимоги права, люди¬на такою ціною звільняється від його контролю і на¬гляду у своєму приватному існуванні, якщо додержання закону є кращим способом бути вільним від його при¬мусової дії, то в моральній галузі справи стоять зовсім інакше: виконання будь-яких норм тут нікого не може звільнити від совісті, почуття обов'язку тощо. Навпаки, додержання цих норм здебільшого лише відкриває перед людиною шлях до вищих і вищих щаблів мораль¬ності загалом, свідчить про її зростаюче моральне само¬усвідомлення. Істотними є й інші відмінності між мораллю і правом. Якщо адресатами правових настанов є конкретні люди й організації, то мораль, хоч би якими деталізованими були ті чи інші її конкретні вимоги, завжди, по суті, звертається «до всіх», «до людини вза¬галі» — далі ми ще побачимо, наскільки важливою є дана її особливість. Якщо контроль за виконанням правових норм здійснюють спеціально призначені для цього інститути (суд, про¬куратура) , то додержання моральних норм — власна справа особи й відповідних людських спільнот. Якщо покарання за порушення правової норми повинно мати суто об'єктивний характер і чітку передбачену законом кількісну міру, то в галузі моралі, навпаки, вирішального значення набувають суб'єктивні чинники й критерії, які не підлягають квантифікації. Можна покарати людину 10 роками ув'язнення або штрафом у 5 750 доларів, але ж неможливо відміряти їй 5 чи 10 років докорів совісті! Звичайно, люди бувають різні: для когось страшніша в'язниця, для когось — людський осуд і голос власного сумління. В будь-якому разі перед нами — істотно різні виміри людського буття і, відповідно, різні способи регуляції людської поведінки. Із зазначених відмінностей, однак, не випливає, що мораль не має тісних зв'язків із правом або ж що вона не спирається в реалізації власних функцій на ті чи інші соціальні інститути. Безперечно, наявність у сус¬пільстві розвинутої системи правових інститутів утво¬рює для розвитку моралі незрівнянно кращі умови, брак яких не може бути компенсований ніяким мо-