Методологічні основи аналізу мистецтва

Поетика є своєрідною азбукою знань усіх можливих засобів художньої мови, відкритих не в якийсь один час, а за довгі віки й тисячоліття (розуміння перспективи було відкриттям ренесансного живопису, з іменем Баха пов'язана ціла епоха нового розуміння музичної естетики і т. ін.). А отже, поетика акумулює в собі також різного роду теорії: теорію композиції, теорію стилів, теорію літератури, теорію драми тощо. Але ж утворилося мистецтвознавство й іншого типу, з внутрішньо притаманною йому властивістю всезагальності. Тенденція до порівняння і зіставлення між собою всіх видів мистецтва, поділу його на роди і види (Аристотель, Горацій, Альберті, Леонардо да Вінчі, Лессінг, Бєлінський) – це вже та проблема, яка могла вирішуватися на більш загальному філософському рівні. Зведення витончених мистецтв до одного принципу фактично й стало ідеєю всезагальності сутнісних основ розуміння мистецтва, пошуками і підняттям об'єднуючого над розчленованим теоретизуванням. Філософія мистецтва і всезагальна його теорія замкнулись. Саме тому так органічно і природно стверджувала себе естетика як метатеорія мистецтва.

Характерно, що коли в естетиці напротивагу апріорис-тичним філософським захопленням виникла небезпека позитивістського (природличо-біологізаторського) редукціо-нізму й утвердження принципу «елементарної естетики», «естетики знизу» (Г. Фехнер, Г. Спенсер, Г. Аллеи, I. Тен та ін.), то навіть тоді їм протистояла саме всезагальна теорія мистецтва.Дослідники історії європейської естетики відзначають, що якраз на рубежі переходу від XIX до XX ст. виникла і по-новому сформульована проблема «естетики і всеза-гального мистецтвознавства». В «Лекціях з історії естетики» слушно зауважується, що «ми маємо справу з настанням нового етапу в розвитку самосвідомості естетичної науки: якщо в середині XVIII ст. вона була визнана необхідним і органічним розділом філософії, якщо в середині XIX ст. позитивістський бунт проти «естетики зверху» відбив прагнення вирвати естетику зі сфери філософської умоглядності і зв'язати її з емпіричними дослідженнями в тій чи іншій конкретній галузі знання, то тепер, на початку XX ст., «...знову виникає проблема теоретичного статусу предмета і методу естетичної науки».

Навряд чи можна заперечувати те, що мистецтвознавство лише тоді зможе виконувати своє пряме призначення, якщо матиме місце високий професіоналізм у кожній галузі знань про особливості художнього як такого, до того ж починаючи від найнижчої ланки – поетики і художньо-критичного розгляду твору мистецтва і завершуючи узагальнюючими дослідженнями художнього процесу епохи. Історія і теорія мистецтва XX ст. поставлені перед необхідністю дати пояснення новим явищам і тенденціям усієї мистецької практики. Зокрема відходженню, а багато в чому й відчуженню від класичних традицій в пошуках нових форм самовираження митця, засобів творення нової естетики світобачення. Узвичаєні теоретичні постулати виявилися неспроможними дати пояснення, та й взагалі встигати за практикою художніх експериментів щодо розпізнання істини в мистецтві. Саме в цій ситуації став досить помітним тип зв'язку мистецтвознавства зі світоглядністю філософської естетики, передусім включення в естетику тих неспецифічних дисциплін, які сприяють поглибленню знань про мистецтво в різних профілях діяльності.

У мистецтвознавстві функція естетики в найширшому контексті ділиться на частини. До першої належить, як уже відзначалося, здатність естетики бути метатеорією мистецтва, узагальненням і методологічним орієнтиром в поясненні найбільш глобальних проблем генезису і сутності мистецтва (окремий вид мистецтва, ідея чи проблема також розглядаються у більш загальному філософському контексті). Друга частина стосується саме тих питань теорії мистецтва, які характеризують його як естетичну цінність і довершеність. Власна естетична компетентність в розкритті сутності мистецтва має свій предмет, який, звичайно, не може бути обмеженим лише категорією прекрасного. Фактично в ньому – ядро розуміння, чому естетика як філософська за своєю суттю теорія не є двома частинами залежного співвідношення, як це розуміли представники теорії «естетики і всезагаль-ного мистецтвознавства» М. Дессуар, Р. Гаман, І. Фоль-кельт та ін.

Слід почати з того, що мистецтво, як і будь-яка інша сфера, може становити об'єкт естетичного аналізу. Мистецтво акумулює в собі естетичні цінності й естетичний досвід суспільства за своїми висхідними основами – воно гармонізує світ людини, одухотворює його, пробуджує творчі сили. Будь-яка з основних естетичних категорій (прекрасне, трагічне, піднесене, комічне, гармонія, потворне і низьке як антиподи естетичних цінностей) може включатися в загальну теорію мистецтвознавства. Вплив мистецтва на естетичний духовний стан особистості, естетичний смак, на розуміння «естетичної форми», «естетичної ідеї» (І. Кант) – усі ці питання органічно включаються в естетику як метатеорію мистецтва. Художнє і естетичне взаємозумовлені в своїй онтології духовно-практичними перетвореннями і реальними цінностями життя, що також є предметом аналізу естетики як науки.

З другого ж боку, естетичне в мистецтві способом аналізу може переводитися в інший еквівалент – філософський, соціологічний, психологічний, знаково-інформативний тощо. Для естетики принципово важливо враховувати цю закономірність, оскільки в такий спосіб вона вступає в синтезуючий зв'язок з іншими методологіями і науками.