Методологічні основи аналізу мистецтва
У багатогранному процесі аналізу сутності мистецтва як явища в його численних вимірах і формах пізнання мова може йти у двох аспектах – про мистецтво у його власному розумінні, а також про той теоретично-пізнавальний досвід, який супроводжував художню практику протягом багатьох віків. Звичайно, цим не вичерпуються способи пізнання й осмислення феномена мистецтва, осягнення його сили й утаємниченості. Ще міфологія з прадавніх часів як прообраз синтезу естетичного і загальносві-тоглядного намагалася визначити місце мистецтва в пантеоні найвищих символів і цінностей. Та й у творчості кожного справжнього художника виразно проглядаються зусилля передати в безпосередньо образній конкретності своє прагнення до, так би мовити, самопізнання мистецтва. Митець намагається осягнути своє ремесло або ж власне покликання в ньому, незмінно ставлячи питання, сформульоване Л. Толстим у його відомому трактаті «Що є мистецтво?» Ці пошуки зливаються із загальнотеоретичними спеціальними дослідженнями і мають свою надзвичайну пізнавальну вартість як свідчення неповторної художньої особистості.
Науково-теоретичний – не єдиний спосіб освоєння й оцінки мистецтва; воно пізнається також і на рівні буденної свідомості, до того ж усіма, хто так чи інакше до нього прилучається у повсякденному спілкуванні. Своєрідний демократизм всенародної доступності до мистецтва, а разом з тим відкритість для суб'єктивних оцінок, виявлення міри власного розуміння чи навіть застосування у відповідності з тим розумінням роблять мистецтво неза-хищеним від довільних репрезентацій, вносячи тим самим елемент позаестетичних пристрастей, а нерідко і трагічних ситуацій. Ось чому так часто визнання до митця і його творчої спадщини приходить надто пізно, коли сам він вже не може бут-и свідком належної йому слави. Отже, не лише саме мистецтво, а й ставлення до нього через різного роду судження, оцінки, тлумачення, переосмислювання і навіть відречення, щоб через якийсь час у покаянні повертати митця і його твори із забуття,– все це створює поле духовної напруги, а сама теорія як форма і вияв кристалізації розуміння мистецтва в наукових, об'єктивованих поняттях укупі з процесом художнього життя набуває онтологічного статусу. Це не означає, що теорія мистецтва в усіх її виявах, на відміну від поширеного звичайного побутування смаків й уподобань, залишається позасуб'єктивованою, зведенням незмінних дефініцій, подібно до математичних формул і обчислювальної техніки. Теорія мистецтва завжди концептуальна як і сам історичний процес художнього буття суспільства. Навіть поява одного значного твору додає щось нове у розуміння всього культурно-естетичного досвіду.
Та при всій калейдоскопічності, космізмі того, що включено в незмінний рух набутого людством великого художнього масиву, доведені як важливість, так і реальна здійснюваність утворення певних теоретичних моделей знання про закони, що існують в мистецтві (навіть канони для певних історичних епох і художніх напрямів), розкриті категоріальні узагальнення, що властиві кожній з мистецтвознавчих дисциплін. Мистецтво, як і будь-який інший об'єкт, вивчається багатьма науками, визначає їх зміст власною структурою і первинністю. Первинністю в тому значенні, що не завдяки теоретичному доктринерству та не~ в ньому мистецтво сягає своїх вершин. Хоч, звичайно, вербалізація знання й естетичного досвіду допомагає художній практиці в усьому її універсальному значенні. Розгалужений синтез науки дає вірне спрямування і акумулює досягнуте. І це стосується не лише історичних співставлень, історичної пам'яті всього пройденого шляху в його усе нових художніх відкриттях, а й проникнення в мікросвіт його живої, надзвичайно тонко і складно влаштованої «клітини», одиничності.
Таким чином, усю теорію мистецтва в найзагальніших її рисах можна поділити на дві основні сфери – вивчення мистецтва як внутрішньої самодостатньої системи та дослідження входження мистецтва в зовнішній світ, тобто маються на увазі мікро- і макроструктури мистецтва. Вся складність будь-яких теоретичних методів аналізу мистецтва в його історико-генетичній, морфологічній, функціовальній чи образно-семіотичній формах, у пошуку психологічних, соціологічних, аксіологічних сутностей еквівалентності полягає в тому, що завжди виникає необхідність розщеплення цілого, небезпека інтерпретаційної заданості схеми або редукціонізму, оскільки трансформований на окремі складові твір чи функція мистецтва перестають бути тим, чим вони є в безпосередньому сприйнятті і співтворчості. За частиною бачити ціле, а за загальним не втрачати живий, з усією адекватністю чуттєвої повноти художній процес – покликання теоретика і критика мистецтва. Імператив зближення сутності мистецтва уособлюється в його свободі безпосереднього саморозкриття і філософських пояснень.Як уже підкреслювалося, пізнанням мистецтва можуть займатися різні науки, маючи спільним об'єктом універсальну сукупність художнього життя суспільства в його безкінечному багатстві частковостей і граней, а також найбільш загальних закономірностей. Естетика входить до числа наук про мистецтво, вона так чи інакше пов'язана з ними, оскільки поза власне естетичним аналізом виконує інтегративну функцію накопичення синтетичного знання про мистецтво. Ця її філософсько-методологічна здатність бути своєрідною метатеорією мистецтва формувалась поступово. Процес не завершений і досі. При цьому підкреслимо, що філософська естетика як відкрита система не замінює собою теоретичні дисципліни мистецтвознавчого циклу, вона лише вбирає в себе їхні здобутки, асимілюючи в узагальненнях отримані знання на рівні філософсько-понятійних структур. Залежно від того, які ставляться завдання, естетика враховує кожен з методологічних підходів, забезпечуючи кожну з окремих дисциплін про мистецтво найзагальнішими теоретичними набут-ками. Разом з тим естетика залишається цілісною філософською дисципліною і не виключає існування самови-значених галузей знань, до того ж не лише похідних від естетичних базисних вчень, а й споріднених з іншими науками.