Методологічні основи аналізу мистецтва

Процес диференціації й одночасного зближення наук про мистецтво давній і перебуває в постійному русі та предметній самовизначеності. Предмет і метод у пізнанні мистецтва тісно пов'язані і взаємообумовлені. Досить сказати, що з усієї багатогранності і системності мистецтва як цілого може братись його певна сутнісна властивість, стаючи предметом осмислення для спеціальної дисципліни. Так, наприклад, мистецтво можна розглядати як психологічний феномен, як етнографічний фактор з його фольклорними та етнічним,» рисами, як елемент історіографії, еврістики, аксіології тощо. В кожному окремому випадку пізнається, як бачимо, та чи інша грань мистецтва. Відповідно сформувались і методологічні, так звані специфічна і неспецифічна, відмінності. До першої відносимо ті науки і методи аналізу, які, власне, й породжені необхідністю досліджень у сфері художньої культури (історія і теорія мистецтва в їхньому безпосередньому значенні, поетика, художня критика, естетика). Другу групу становлять ті предмети, які утворювались на зіткненні різних методологій, тобто психологія, семіотика, соціологія, фольклористика, історія та деякі інші, що тяжіють до гуманітарного профілю. До -вивчення сутності і впливу мистецтва включаються також і дисципліни природничо-технічної чи біологічної орієнтації, такі як теорія інформації (математичний принцип аналізу), голографія, біоніка, психофізіологічні експерименти, космологія, медицина тощо. Кожний з можливих наукових підходів переслідує власні цілі в межах компетенції, міри можливостей і предметного контексту. Поступово доповнюється загальна картина уявлень про мистецтво, його походження, специфіку форми буття, а також про те, яке місце відводиться йому в духовно-практичному світі людини. Кожне з наукових спостережень щодо мистецтва об'єктивно зумовлене самим художнім розвитком (буттям) людини.

Не становить винятку у цьому відношенні й естетика, яка спочатку внутрішньо, а з часом і в своєму термінологічному визначенні еволюціонувала до рівня системо-творчої філософської дисципліни, здатної акумулювати в собі різні методи і підходи в аналізі будь-яких проявів, що характеризують специфіку мистецтва. Виростаючи з досвіду художньої практики і конкретності знань про ті чи інші аспекти у висвітленні мистецтва, естетика бере ідеалізований, вірніше абстраговано узагальнений їхній варіант в категоріях, законах і проблематиці. Механізм цього з'єднання складний, нерідко суперечливий і має тенденцію до методологічної еклектичності.

Важливо відзначити, що поза знанням загальних законів мистецтва, його сутнісних основ, концептуальних змін, якими характеризується мистецтво у своєму історичному розвитку, неможливо дати пояснення частковостям, усій тій сумі правил і художніх засобів, які складалися в своєрідну поетику, що відрізнялася своїми особливостями в кожному виді мистецтва.Поняття поетика в перекладі з грецької означає «мистецтво поетичне». Своєрідний синкретизм цього поняття проявився вже в тому, як воно було висвітлено у відомих працях Аристотеля «Про поетичне мистецтво» та Горація «Про поетичне мистецтво або Послання Пізонам», де за визначенням художньо-поетичних правил, передусім у літературних жанрах, чітко проглядалося тяжіння до філософських узагальнень. Поступово поетика набувала нормативного характеру щодо художньої форми. За період Середньовіччя та епохи Відродження створено велику кількість аналогічних з літературною поетикою описувань того, яким має бути образотворче мистецтво, архітектура, живопис, ремісництво; музика включалася до числа математичних наук. Частина правил набувала прерогатив закону і канонічності. Особливо це стало властивим для іконопису, культової музики, для графічного переписування богословської літератури, літописання. Якщо врахувати, що узагальнення знань про мистецтво перейшло до філософії, а також сформувався історико-теоретичний принцип вивчення мистецтва, що особливо знайшло своє відображення в праці І. Вінкельмана «Історія мистецтва давнини», у вченні Гегеля про «історичні форми мистецтва», у зіставленнях давньої і новітньої літератур – «наївність і сентиментальність» у художніх витворах Ф. Шіллера, то стане очевидним, що сам принцип нормативності дещо відтісняється більшою гнучкістю теорії, терпимістю до пошуку багатства жанрів і форм, стильової виразності. Проте, як відомо, класицистична естетика лишалася типово каноністичною («Поетика» Скалігера, «Поетичне мистецтво» Буало, декартівські раціоналістичні вимоги в його «Компендіумі»). І в наступні сторіччя поетика все ж не позбавляла себе прерогативи займатися правилами літературних форм і жанрів, стилістики, теорії композиції і побудови сюжету в художньо-поетичному слові. Наповнення новим змістом і самого поняття поетика, зближення його із загальною теорією мистецтва стало очевиднішим завдяки глибоким академічним дослідженням естетики і філософії словесності відомих вчених О. Потебні, В. Жирмунського, М. Храпченка, В. Виноградова. А працею О. Веселовського «Історична поетика» визначилося й узагальнилося нове її спрямування.

Поетика входить у загальну структуру мистецтвознавства за окремими видами художньої творчості, наповнюючи розуміння понять конкретним змістом професіонального: темпоральність і звучання, висота тону в музиці, пропорція, колорит, візуальна виразність, живописність в образотворчому мистецтві, сценічність, гра актора, режисерська експлікація в мистецтві театру тощо. Говорячи про «поетику кіно», «поетику роману», маємо на увазі усю гаму засобів, які не лише відбивають особливості того чи іншого напряму, стильові властивості твору, а й вказують на природу художності. Тому в поетиці ми не повинні вбачати лише абстрактний технологізм форми:

Найдосконаліше знання її не може замінити неповторність індивідуальності таланту, манери його саморозкриття. Поетика – це першоелемент мистецтва, естетика – його метатеорія. Спільність між ними сутнісна і означає, що як в першому, так і в другому випадку на різних рівнях узагальненості береться до уваги саме те, що стало певним модусом, законом і нормою, підтвердженими художнім досвідом. Мистецтвознавство в його конкретно аналітичному, інформативному і навіть пояснювальному (інтерпретаційному) значенні звернене до безпосередніх явищ художнього життя суспільства, застосовуючи набутий досвід поетики і естетичної методології.