Культура Київської Русі

Важливою рисою вірувань праукраїнців дохристиянської доби була життєрадісність. Вони не мали в своєму пантеоні суворих, жорстоких богів, а жили спільним життям з природою, відчували її тепло і ласку.

Крім системи культів і вірувань мали наші предки широко розвинену народну творчість, фольклор. У творах усної словесності слово і текст ніколи не існують самі по собі, а завжди в контексті обрядової дії, яка, в свою чергу, має практичну скерованість.

Народна творчість слов'ян. Усна поезія у наших предків з давніх часів користувалась широкою популярністю, вона була невід'ємною частиною духовного життя трудового народу. Нею виражали труднощі боротьби з силами природи, свої погляди на світ, своє горе і радощі. З широкого загалу виходили співці й музиканти, майстри різних видів прикладного мистецтва, оповідачі билин, різних переказів, казок, загадок тощо.

Фольклор відбивав трудовий процес, характер землеробського заняття, побут та ін. Ці явища знайшли своє відображення у так званій календарній і обрядовій поезії, дослідити і вивчити яку можна на підставі архаїчних залишків у побуті українців.

До календарної поезії можна віднести зразки народної творчості, пов'язаної із зміною пори календарного року — весни, літа, осені, зими. До обрядової поезії належить усна народна творчість, пов'язана з обрядами, в основному весільними й поховальними. В обох з них відображено язичницькі вірування та звичаї, які пізніше продовжували співіснувати поряд з християнськими.

У календарній народній поезії найбільш відображено анімістичні вірування, одухотворення природи, віру в магічні сили її явищ тощо. До такої поетичної творчості належать колядки і щедрівки зимової пори, веснянки, русальні, купальні, обжинкові й інші пісні весни і літа. Переважна більшість з них пов'язана з народженням, смертю і воскресінням природи. Пізніше язичницькі обряди обожнення природи поєднувались з християнськими віруваннями про народження, смерть і воскресіння Христа.

Поступово більша частина обрядової поезії втратила своє культове значення і лише колядки (які виконуються під Різдво) та щедрівки (під Новий рік і Водохрещу) тривалий час зберігали ознаки своїх колишніх магічних функцій.

Дуже часто в календарній і обрядовій поезії відображались трудові процеси в різні пори року, радість молодості, кохання та ін. Зразками такої поезії залишились в українському селі веснянки й шумки, обжинкові пісні.

Народні ідеали і сподівання знайшли своє відображення в казках, легендах, переказах. Образність та художня символіка фольклору створили своєрідний, багатий, неповторний поетичний фонд українського народу. Як більш рання порівняно з писемністю народна творчість ле була поглинута нею. Навпаки, вона зберігалась та існувала разом з літературою і була джерелом для численних літературних творів.

Отже, досягнення східнослов'янських народів у господарській діяльності, багата і різнопланова народна творчість, мораль, героїчна боротьба за незалежність з кочівниками, поступове об'єднання в єдиній державі — Київській Русі сприяли розвитку своєрідної, неповторної матеріальної і духовної культури.

Культура України-Русі

Культура України-Русі IX—XIII ст. характеризувалась подальшим розвитком. Русь успадкувала землеробську, побутову і культову культуру від багатьох своїх попередників — давніх жителів Східної Європи. Проте географічні, економічні та політичні обставини диктували культурну першість українських земель у Давньоруській державі. Саме сплав досягнень тодішньої світової культури — від творів Арістотеля до засобів кладки кам'яної арки в спорудах та успіхів культури східнослов'янських племен — і породив самобутній характер культури України-Русі, яка, незважаючи на певну етнічну і мовну спорідненість слов'янських народів, була відмінною від культури поляків, білорусів, росіян, болгар, словаків. Більше того, саме культура Київської держави мала позитивний вплив на культурний поступ сусідів.

Проте, не без участі великодержавних російських шовіністів, київська культурна спадщина спочатку була проголошена, як, до речі, і сама Росія, «единой и неделимой», а потім, з метою формального «примирення» народів, — «колискою» російського, українського і білоруського народів без урахування історичного, етнографічного, мовного ґрунту і підґрунтя. Це сталося тому, що тривалий час в історії панівною була політика, а не історіософія, не власне наука.Після здобуття Україною державної незалежності російськими «істориками від політики» знову піднято гамір навколо «колиски» з висновками, що саме російська культура бере початок від Русі, а інші народи, в тому числі й українці, повинні знову шукати свої корені. Однак історія свідчить, що народжений через п'ять століть після занепаду України-Русі північно-східний конгломеративний «старший брат» взяв собі спочатку назву Русь, Росія замість Московії, Московщини. Вважалось, що крапки над «і» розставлено, а думки справжніх істориків до уваги не брались.