Постмодерністське розуміння культури

Для прикладу можна взяти героя роману У.Еко «Ім’я троянди» Вільгельма Баскервільського. Автор створює його, орієнтуючись не на певну людину реального світу, на що натякає і прізвище героя, а на штучну конструкцію щонайменше з двох уже існуючих образів: Шерлока Холмса Конан Дойла – знаменитого детектива – та Хорсе Луїса Борхеса – відомого письменника, колишнього директора Аргентинської Національної бібліотеки. Як бачимо, відсутність відображуваної функції і штучність – визначальні для симулякра. Відомо, що символом класичної культури є дерево як образ світу взагалі. У ній все структуроване, ієрархічно упорядковано. Звідси класична ієрархія цінностей, їхні якісні відмінності.

Символ постмодернізму

Символ постмодерністської культури – різома, лабіринт.

Різома (від фр. Rhizone) – специфічна форма кореня, що не має чітко вираженого центрального підземного стебла (за І.Ільїним).Книга – корінь – новий тип естетичних зв’язків, заплутана коренева система, в якій окремі відростки, волосинки, регулярно відмираючи і заново відростаючи, перебувають в стані постійного обміну з навколишнім середовищем. Крім того, різома втручається в чужі еволюційні ланцюжки і утворює «поперечні зв’язки». Тож якщо світ – хаос (а саме таким його бачать постмодерністи), то книга стає не космосом, а хаосмосом, не деревом, а кореневищем. У.Еко, створивши найпопулярніший і «еталонний» взірець постмодерністського роману, зізнався, що керувався різомою як прообразом символічного лабіринту, коли творив свій шедевр.

У різомі немає частки, яка була б для якоїсь іншої частки корінною чи стержневою. Вони рівні між собою, стосунки між ними постійно змінюються, як постійно змінюється структура різоми. Тут відсутнє ділення на «ліве – праве», «верх – них», «високе – піднесене», відсутній смисловий центр, будь-яка ієрархічність, лінійна односпрямованість. А тому і стосунки між мистецтвом і життям у цій культурі антиієрархічні, непаралельні, безструктурні, неупорядковані.

Центральною категорією класичної естетики є прекрасне. У постмодернізмі вона залишається, але змінюється її зміст. Прекрасним вважається безсистемність, безпорядок кореневища – різоми. Тут прекрасне – це поєднання морального з чуттєвим, краса асонансів і асиметрії, краса екологічна і алгоритмічна, дисгармонія як норма тощо. Естетизується потворне. Піднесене заміщується дивним, трагічне – парадоксальним, міметичне – іронічним, неміметичним. Центральне місце посідає іронія.

Іронія у постмодернізмі

Іронія стає «радикально, самодосконалою грою…» (І.Хасан). Іронія, пародія, принцип гри – широко вживані естетичні прийоми постмодернізму. Іронія як гра з дефініціями, категоріями, фактами, жанрами, стилями та ін. породжує необмежену кількість іронічних значень твору, тоді як модернізм шукав єдине, найостанніше, найсучасніше значення.

На думку У.Еко, «відповідь постмодернізму модернізмові полягає у визнанні минулого: оскільки його не можна зруйнувати.., його слід переглянути – іронічно, буз наївності».

Надзвичайна толерантність та відкритість постмодернізму до всесвіту гри допускає дифузію великих стилів, еклектичне змішування художніх мов, знищення меж між традиційними видами і жанрами мистецтва, розвиток тенденцій синестезії, в основі яких лежить іронія. Отже, іронізм стає повідним смислотворчим і формотворчим принципом мозаїчного постмодерністського мистецтва.

Відмовившись від класичної системи естетичних цінностей, постмодернізм зробив зрушення у напрямку до більшої толерантності, виробив нові стосунки з масовою культурою. Антитеза «високе – масове» мистецтво не сприймається постмодернізмом як актуальна. Масове має такі самі права у мистецтві постмодерністів, як і високе, традиційне, гуманістичне. Що є стосується ставлення до людини, гуманізму, то постмодернізм робить акцент на екології самого життя, умовах і чинниках виживання не лише окремої людини, а всього людства або його частини.

Постмодернізм – один з найвагоміших мистецьких напрямів ХХ ст.

Постмодернізм як світовідчуття