Постмодерністське розуміння культури
Предтечами літературного постмодернізму визнані Д. Джойс, У. Фолкнер, Г. Гессе, Р. Музіль, Х. Л. Борхес, Г. Міллер. Як самостійне художнє явище в мистецтві постмодернізм зароджується у США наприкінці 50-х, а на початку 60-х років вже вступає у свою першу фазу. Концептуальна новизна цього періоду полягає у неприйнятті усталеного на той час поділу мистецтва на елітарне й масове та у висуненні ідеї їхньої дифузії. Уже в цей час формується постмодерністська домінанта – іронічний синтез минулого і теперішнього, високого і низького в мистецтві, установка на полігамність естетичних смаків. (Теоретики: М.Маклюен, С.Зонтаг, Л.Філдер, І.Хассан, Р.Гамільон, Л.Еловей; письменники: Д.Селінджер, Н.Мейлер, Д.Керуак та ін.).Друга фаза розвитку постмодерністського мистецтва пов’язана з його поширенням у Західній Європі в 70-ті роки. Її виразними особливостями стають плюралізм і еклектизм, а ключовою постаттю теорії постмодернізму – італієць У.Еко з його концепцією іронічного прочитання минулого, метамови та постмодерністської психології творчості. Серед письменників, яскравих представників цього періоду, називають І.Кальвіно, Г.Гарсіа Маркеса, С.Беккета та ін. Цю фазу вважають початком формування культури постмодернізму.
З кінця 70-х років постмодернізм вступає в період зрілості. Він поширюється і в країнах Східної Європи в його політизованому різновиді. Теоретиком-лідером цього періоду стає Ж.Дерріда. І хоча постмодернізм є явищем інтерконтинентальним, на різних континентах і в різних країнах він зберігає і свої регіональні ознаки (скандинавська неоготика, слов’янський соц-арт, латиноамериканський «магічний реалізм» та ін.). У кожному окремому випадку постмодерністські твори набувають національної забарвленості. У своїй сукупності ці національні риси і становлять той специфічний конгломерат, який спонукає говорити про постмодернізм як про особливий естетичний феномен.
Постмодернізм як напрям у сучасній літературі та літературній критиці спирається на теорію і практику постструктуралізму (у лінгвістиці) та деконструктивізму (у філософії). До його теоретиків та ідеологів належать Жак Лакан, Мішель Фуко, Жиль Делез, Фелікс Гваттарі, Юлія Крістева, Жак Дерріда, Ролан Барт, Жан-Франсуа Ліотар, П’єр Клоссовські та ін.
Постструктуралісти, досліджуючи феномен тоталітаризму і тотальної свідомості, їх зв’язки з мовою, оголосили боротьбу з тотальністю в усіх її видах. Вони не прийняли ті форми знання, які претендують на універсалізм, узагальнюючий характер інформації про світ, оволодіння абсолютною істиною. Звідси у постмодерністів «сумнівність істини», її множинність, «відсутність остаточної істини». Як зазначив у своєму романі «Ім’я троянди» У.Еко, один із найвизначніших представників людей, - вчити сміятися над істиною, вчити сміятись саму істину, тому що єдина тверда істина полягає в тому, що необхідно звільнятися від нездорової пристрасті до істини».
Постмодерністи сповідують принцип «методологічного розуму» щодо всіх «позитивних істин», установок, переконань, котрі існують в західному суспільстві. Стратегія «законодавчого розуму» розвіюється як авторитарна, замінюється стратегія. «розуму інтерпретуючого». Сама безкінечність світу передбачає (ще за Ніцше) безкінечну кількість інтерпретацій. Отже, постмодерністи відмовляються від догматизму, чітких кордонів. Натомість у них з’являється роздвоєність, багатозначність, рухливість, творче ставлення до традицій, відкритість.
Деконструктивісти (Жак Лакан, Жак Дерріда та ін.) висунули ідею деконструкції як основного принципу аналізу тексту. Деконструкція (за Деррідою) еквівалентна переконструюванню. Одне з найважливіших завдань деконструкції – у виявленні внутрішньої суперечливості тексту, у віднайдені в ньому прихованих, непомітних не лише для читачів, але й для самого автора, «залишкових смислів», які тут наявні як спадок минулих культурних практик.
Постмодернізм не заперечує класичні традиції, не конфліктує з ними, а прагне їх використати на новій теоретичній основі. Для постмодернізму наслідування реальності неможливе, оскільки він визначає, не одну, а безліч реальностей, і йому властива лише «віртуальна реальність».
Образ постмодернізму
«Образ» як основна категорія в класичній літературі у постмодернізмі замінена «симулякром». Симулякр – від лат. simylakrum – зображення, подібність, видимість. Природний світ замінюється його штучною подібністю, «другою природою»: реальність (річ) – образом. Симулякри сприймаються як об’єкти «третьої природи», вони є не подібністю світу, а подібністю його існуючого образу.
За Бодрійаром симулякр – це «псевдоріч», що замінює реальність постреальністю шляхом симуляції, видає відсутність за присутність, стирає відмінність між реальним та уявним, «сублімуючи зміст у форму».