Культурний процес за радянської влади
У 1925 р. після розпаду "Гарту" частина його членів (серед них Микола Куліш, Павло Тичина, Микола Бажан, Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко) утвори¬ли елітарну літературну організацію "Вапліте" ("Вільна академія пролетарської літератури") на чолі з Миколою Хвильовим.
Противниками "Вапліте" були не лише Пилипенко та інші прихильники "Плуга". З критикою "буржуазно-націоналістичної ідеології" виступило тодішнє комуністич¬не керівництво України. Навіть Сталін вказав на небезпе¬ку поглядів М.Хвильового. Для боротьби з поширенням націоналістичних ідей у літературі у 1927 р. було створено прорадянську організацію ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) і посилено контроль комуніс¬тичної партії за літературною діяльністю.
У розпал цих подій з'являються літературні твори ви¬сокого гатунку — П.Тичини га М.Рильського. Одразу ж після виходу в 1918 р. збірки "Сонячні кларнети" П.Тичина здобув широке визнання. Продемонстроване ним у та¬ких наступних збірках, як "Замість сонетів і октав", "Вітер з України", мистецьке володіння словом не лишало сум¬ніву в тому, що твори Тичини є справжньою віхою в роз¬витку української поезії. Поезії Максима Рильського, що публікувались у збірках "Під осінніми зорями", "Синя далечінь", "Тринадцята весна", були стриманими, філо¬софськими й глибоко вкоріненими у класичні традиції Заходу. Серед багатьох інших поетів того часу на особливу увагу заслуговують Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Євген Плужник, Володимир Сосю¬ра, Микола Бажан і Тодось Осьмачка.
Головними темами прозових творів були наслідки ре¬волюції та громадянської війни в житті людини і суспіль¬ства. У "Синіх етюдах", що пройняті тонким почуттям слова, симбіозом романтичності й грубого реалізму, Ми¬кола Хвильовий оспівує революцію, в той час як в "Осені" і "Я" він відображає її суперечності й своє зростаюче по¬чуття розчарування нею. В таких творах, як "У житах", Гри¬горій Косинка майстерно змальовує рішучість селян у бо¬ротьбі з чужоземцями. У романі "Місто" скептично-містич¬ний Валер'ян Підмогильний описує, як українському селянинові безбідно жити в чужому для нього місті завдя¬ки тому, що він відмовляється від кращих селянських цінностей. У своєму творі "Із записок холуя" майстер са¬тири Іван Сенченко висміює безхребетних лакиз, що їх породжував радянський лад. У романі Юрія Яновського "Чотири шаблі" з його яскравими описами селян-партизан проступає дух запорозьких козаків. Але неперевершеним щодо популярності був Остап Вишня, дотепні гумо¬рески якого читали мільйони людей.
Серед драматургів найвидатнішою постаттю був Мико¬ла Куліш. Три його п'єси — "Народний Малахій", "Мина Мазайло" і "Патетична соната" — викликали сенсацію своєю модерністською формою і трагікомічним трактуван¬ням нової радянської дійсності, російського шовінізму, "малоросійської" ментальності, анахронічного українського націоналізму, духовної незрілості комуністів-доктринців.
У цей період сталися показові зміни у відносинах між українським Заходом і Сходом. Якщо на межі століть га¬лицькі видання відкривали свої шпальти для письменників з Наддніпрянщини, то в 20—30-ті роки східноукраїнська преса широко публікує галицьких та буковинських авторів. А в Харкові створюється письменницька спілка "Західна Україна" з однойменним журналом, яку після повернення з Америки очолює Мирослав Ірчан. Імена Ярослава Гала-на, Степана Тудора, Петра Козланкжа, Ярослава Кондри, Олександра Гаврилкжа, Василя Бобинського, Катерини Гриневичевої, Мирослави Сопілки розмаїто репрезентують літературно-мистецькі пошуки західноукраїнських авторів.
Новаторським талантом у Західній Україні вирізнявся поет-імажиніст Богдан-Ігор Антонич. Привертають увагу філософським осмисленням буття збірки "Три перстені", "Книга Лева", "Зелена Євангелія", "Ротації". Творчість Б.-І. Антонича співзвучна з поезією П.Тичини.
2. Експеримент і новаторство поширилися також і в освіті. Поставивши за мету збудувати новий соціально-економіч¬ний устрій, радянський уряд сприяв створенню нових ти¬пів шкіл і підходів у викладанні, що прискорили б розрив із "буржуазним минулим". Радянські педагоги обстоюва¬ли необхідність пов'язувати освіту з прищепленням людині комуністичних цінностей та ідеології. Тому згодом у шко¬лах було запроваджено програми, в яких особливе значен¬ня надавалося поєднанню праці й навчання, колективно¬му навчанню і технічній освіті. Водночас до другорядних було віднесено класичні та гуманітарні дисципліни й цілком заборонено вивчення основ релігії.Хоча цінність деяких із цих експериментів може бути по¬ставлена під сумнів, але те, що урядові вдалося зробити освіту доступнішою, ніж будь-коли, стало очевидним. Зав¬дяки цьому вже між 1923 і 1927 рр. чисельність школярів в Україні підскочила з 1,4 млн до 2,1 млн. Відповідно рівень письменності за ці ж роки виріс із 24 до 57 %.
Рушійною силою українізації системи освіти був Микола Скрипник — голова комісаріату освіти з 1927 по 1933рр. Працюючи з майже одержимою заповзятістю, він домігся того, що в кульмінаційному для українізації 1929р. понад 80 % загальноосвітніх шкіл і ЗО % вищих навчальних зак¬ладів вели навчання винятково українською мовою. 97 % українських дітей навчалися рідною мовою.