Культурний процес за радянської влади
1. Українська революція 1917 р., утворення Централь¬ної Ради, проголошення Української Народної Республі¬ки, боротьба за збереження української державності в 1917—1920 рр. привели до неабиякої активізації духовних сил українського суспільства.
Російська революційна соціал-демократія впродовж 1917—1920 р., здійснюючи суспільно-політичні перетворен¬ня, виявила себе спадкоємницею імперського мислення, внаслідок чого Україна здобула статус, фактично рівно¬значний культурній автономії в "єдиному і неподільному" просторі Радянської Федерації. Війна і революція не стали для України часом об'єднання українського народу, він залишився роз'єднаним у межах двох держав.
Проте навіть за таких умов 20-ті роки стають часом небаченого розвитку, відкриттів і сподівань в українській культурі. Цей багатогранний спалах творчої енергії став можливим завдяки тому, що зайнята, насамперед, збере¬женням політичної гегемонії комуністична партія ще не під¬порядкувала собі культурну діяльність. Поширення ж украї¬номовної освіти створило українській культурі таке широке підґрунтя, якого вона давно не мала на Східній Україні. Вперше українська культура могла розраховувати на підтримку з боку держави, особливо коли в 1923 р. біль¬шовики взяли курс на українізацію з метою розширення свого впливу серед місцевого населення.
Хоч для культури стала відчутною втратою еміграція великої частини старої інтелігенції, проте поява великої плеяди нових талантів з лихвою компенсувало її. Деякі з цих молодих митців були аполітичними й вірили в ідею "мистецтва задля мистецтва". Інші належали до палких революціонерів, пов'язаних із боротьбистами та українсь¬кими комуністами. Коли не збулися їхні сподівання неза¬лежної державності, то багато хто з них став вбачати в розвитку культури альтернативний засіб вираження націо¬нальної самобутності свого народу.
Революція також сповнила культурну діяльність відчут¬тям новизни, свідомістю звільнення від старого світу та його обмежень. Поставали складні невідступні питання про те, в якому напрямі слід розвиватись українській культурі, на які взірці їй належить орієнтуватись і якою бути взагалі. Це був час пошуків і сподівань. Натхнені відчуттям влас¬ної місії та зростаючою аудиторією, письменники, худож¬ники й учені з захопленням поринули у створення нового культурного всесвіту.
Ніде так не виявлялися ці свіжі настрої, як у літе¬ратурі. Марксистські письменники пропагували думку, згідно з якою для здійснення своїх завдань революція, крім суспільно-політичної сфери, повинна сягнути і в область культури. Тобто буржуазне мистецтво і мислення минуло¬го необхідно замінити новим, пролетарським, мистецтвом.
Спроба створити пролетарську культуру в Росії призве¬ла до виникнення літературної організації "Пролеткульту", що спиралася на дві корінні засади: по-перше, пролетарсь¬ку культуру можна створити, відкинувши традиції й зраз¬ки минулого; по-друге, у творенні цієї культури повинні брати участь народні маси. Ототожнений із культурою ро¬сійського міста, "Пролеткульт" не мав великого впливу серед українців. Однак його ідеї зробили свою справу в процесі виникнення в Україні так званих масових літера¬турних організацій.
У 1922 р. в Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з'явилася перша з масових літературних організацій — "Плуг". Заявивши, що для мас треба створювати таку літе¬ратуру, яку вони хочуть, ця організація заснувала мережу письменницьких гуртків, котра незабаром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Один із діячів органі¬зації так висловив ставлення до мистецтва: "Завдання на¬шого часу в царині мистецтва полягає в тому, щоб призем¬лити мистецтво, зняти його з п'єдесталу на землю, зроби¬ти його потрібним і зрозумілим для всіх". Через рік Василь Еллан-Блакитний організував літературну групу "Гарт", що також прагнула працювати для створення пролетарської культури на Україні. У групу входили Костянтин Гордієн¬ко, Олександр Довженко, Олесь Досвітній, Михайло Йогансен, Олександр Копиленко, Іван Микитенко, Валер'ян Поліщук, Володимир Сосюра, Іван Сенченко, Павло Ти¬чина, Микола Хвильовий та ін.
Поряд із цими марксистськими організаціями виника¬ли також невеликі групи ідеологічно нейтральних або "непролетарських" письменників та художників.
У період українізації особливо виділяється київська літе¬ратурна група "неокласиків", яку очолював Микола Зеров. До її складу входили Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, О. Бургардт (Юрій Клен), Максим Рильський. Блис¬куче освічені люди, вони володіли багатьма іноземними мо¬вами, створювали численні переклади світової класики, ак¬тивно протистояли "Пролеткульту". "Неокласики" орієнтувалися на поєднання національних традицій і дос¬віду світової та європейської літератури.Естетичні погляди "неокласиків" поділяв М.Хвильовий, який виступав проти хуторянства й "масовізму" у літера¬турі. Його публіцистика ("Камо грядеші?", "Думки проти течії") відіграли значну роль у розвитку українського літе¬ратурного процесу. Стаття "Україна чи Малоросія?" 1926 р. була вилучена з літературного обігу, її опубліковано лише 1990р.