Загальна характеристика культури ХІV-першої половини ХVIII ст

З кінця ХУ століття, коли італійське мистецтво сягає найвищого розквіту, розпочинається Високе Відродження. Для Італії цей період виявися виключно тяжким. Воєнні напади північних міст на розділену країну, яка втрачала свою могутність, необхідність боротьби за незалежність, висунули в мистецтві на перший план ідеї громадянської доблесті, обов’язку, подвигу, образ прекрасного, сильного духом і тілом героя, що піднявся над буденністю. У цей період настає недовгий “золотий вік” італійського Відродження. Його мистецтво зрікається подробиць, незначних деталей в ім’я узагальненого образу. Масштабність і узагальнення - визначні риси мистецтва Високого Відродження. Природно, що творцями такого мистецтва могли стати тільки істинні титани, якими і були Леонардо де Вінчі, Рафаель і Мікеланджело.

Відродження, яке існувало поза Італією, звичайно називають північним. Його представляють такі країни, як Нідерланди, Німеччина, Франція, Англія, Іспанія. Відносно мистецтва Нідерландів ситуація лишається нечіткою. З одного боку, нідерландські художники першими почали використовувати масляні фарби, а за ними слідували італійські. Хронологічно, в епоху Відродження в Нідерландах працювали такі відомі майстри, як Ян вам Ейк, Рогир ван дер Вейден, П.Брейгель. З іншого боку, їх творчість далеко не всі вважають ренесансною. Такої думки, зокрема, притримується нідерландський вчений Й. Хейзінг, відносячи їх творчість до пізнього Середньовіччя.

У Німеччині найбільш відомим художником Відродження є Альбрехт Дюрер (1471-1528), творчість якого розвивалася під сильним впливом італійського мистецтва. До числа високих досягнень художника відносяться картини “Автопортрет”, “Адам і Єва”, “Чотири апостоли”. Окрім живопису, Дюрер відомий чудовими гравюрами на дереві й міді. Найбільш відомі гравюри “Апокаліпсис”, “Чотири вершники”, “Рицар, Диявол і Смерть”, “Битва Архангела Михайла з драконом”, “Меланхолія” і т.д.Культура епохи Відродження містить величезні духовні цінності. Саме в цей час були закладені глибокі підвалини духовності суспільства. Ця культура збагачує нас загальнолюдськими, гуманістичними цінностями, розумінням того, що істинно творчий початок буття – людина. Ренесанс вселяє віру в безмежні можливості людини, у її вдосконалення. Як ніяка інша епоха, культура Відродження щедро породила плеяду геніальних митців, створила вищі духовні цінності. Тенденції культурного розвитку, започатковані епохою Ренесансу, знайшли своє продовження в культурах інших епох. Відродження – це унікальний період в історії культури, котрий репрезентує одночасно і епоху, і тип культури, і культурне явище.

Від Відродження до ХУІІ ст. у світосприйманні і психології людей відбувся поворот у розумінні ролі і місця особистості. Гуманізм Відродження, як відомо, сформував у людях безмежну віру в людину, в її силу, енергію, волю; уявлення про гармонійно організований світ із героєм-людиною у центрі. Але розлад між ідеалами гуманізму і суворими, що мало залежали від волі індивідуума, законами суспільства, став очевидним. Виявилось, що й сама особа не всесильна і зовсім не є вершиною Всесвіту. Тому відбувався перехід від безмежної віри в людину – до зневіри, відчаю, скепсису та трагічного дисонансу людини й світу. Подальший розвиток буржуазних відносин у ХУІІІ ст. показав, що вивільнення особи часто призводить до панування корисливих людських інтересів, тобто не сприяє прогресу людини.

Чому ж з такою наполегливістю і завзяттям просвітителі намагаються реалізувати ідею Відродження про розкріпачення особи та її вільного розвитку в більш складних історичних умовах? В чому полягає суть ідеології просвітництва? Як вона втілюється в основних формах культури?

Для Західної Європи ХУІІ ст. – це час становлення капіталізму, передумовою чому були великі географічні відкриття ХУ-ХУІ ст.ст., освоєння європейською метрополією практично всіх частин світу.

Нові соціально-історичні чинники (розвиток мануфактури, процес бурхливого первісного нагромадження капіталу) започаткували формування нових політичних і економічних структур, а отже і нову систему культурних цінностей. Завершується процес формування великих національних держав, абсолютистських монархій, а відтак і національних особливостей культурного життя різних країн, але в той же час це розмаїття культурного життя не виключає загальних його характеристик.

Системоутворюючим чинником цієї культури стали світоглядні ідеї, започатковані науковою революцією ХУІ-ХУІІ ст. Бурхливий розвиток природничих наук привів до цілого ряду наукових відкриттів. Геліоцентрична система Коперніка була обґрунтована відкритими Г.Галілеєм законами класичної динаміки ( вільного падіння тіл, інерції та відносності руху). Закон всесвітнього тяжіння І.Ньютона дав відповідь на питання, чому планети рухаються не по кругових, а по еліптичних орбітах. Тільки після цього постала нова картина світу у своїй відносній завершеності.

Принципове значення для становлення світоглядних засад культури Нового часу мала проблема методів наукового пізнання. Важливу роль в її вирішенні відіграли видатні філософи Ф.Бекон і Р.Декарт, які протиставили догматизму схоластики індуктивний та дедуктивний методи.