Загальна характеристика культури ХІV-першої половини ХVIII ст

Гуманісти виробили свою антропоцентричну систему сприйняття світу. Вони не відкидали теологічного догмату про те, що Бог є творцем світу і людини, бо атеїстами не були і Бога не заперечували. Але зовсім інакше, ніж теологи розуміли світ і людину. Гуманісти поставили в центрі світу не Бога, а людину, звеличили її, проголосили найціннішою істотою, здатною в усьому піднестися до свого творця. Бог у світоглядно-філософських побудовах гуманістів продовжує відігравати почесну роль творця світу, але, поряд з ним, з’являється людина. Формально вона залишається залежною від Бога ( вона створена ним), але будучи наділеною, на відміну від усієї решти природи, здатністю творити і мислити, людина поруч з Богом фактично починає відігравати роль істоти, так би мовити “співрівної” Богові, роль “другого Бога”, як висловився один із провідних мислителів Ренесансу Микола Кузанський. Гуманісти обожнювали людину у тому смислі, що вірили в її “божественні” пізнавальні і творчі можливості, невичерпність здібностей.

Гуманісти відстоювали самоцінність людської особистості і вважали протиприродним оцінювати людину за її походженням чи багатством, расовою належністю чи релігійними переконаннями. Гідність людини вони вбачали в її особистих чеснотах, освіченості й діяльності, їх ідеалом був духовно розкріпачений, гармонійно розвинений індивідум, людина високої інтелектуальної культури.

Унікальність культурних здобутків Ренесансу полягає також у тому, що всі сфери суспільного життя вимірювалися естетичною міркою, існував особливий культ краси. Стосувалося це політики, придворного життя, побуту, повсякденного існування і т.д. Подібної естетизації усіх сфер суспільного життя європейська культура не знала ні до, ні після Ренесансу, що свідчить про відсутність обмеженого практицизму у діячів Відродження. Адже саме ця культура висунула гуманістичний ідеал універсальної людини, цілісної гармонійно розвиненої особи.

Епоха Відродження викликала глибокі зміни в усіх сферах культури і перед усім в релігії. Криза католицизму призвела до виникнення на початку ХУІ ст.. широкого руху Реформації, результатом якої став протестантизм – третій напрямок у християнстві. Проте ознаки серйозних проблем у католицизмі чітко проявилися задовго до Реформації. Їх спричинило те, що католицьке духовенство й папство не встояли перед спокусою матеріальних благ.

Церква буквально потопала в розкоші й багатстві, вона втратила усіляку міру в своєму прагненні до влади, збагачення і до розширення земельних володінь. Для збагачення використовувалися усякого роду побори, які були особливо непосильними для північних країн. Усе це викликало зростаюче незадоволення і нарікання в адресу папи.У ХУІ ст. Німеччину, Англію, Францію, Нідерланди, скандинавські країни центральної Європи охопив широкий суспільний рух проти католицької церкви – Реформація ( від лат. reformatio – перетворення). Його представники заперечували : верховну владу папи римського, чернецтво, більшу частину таїнств, догмат католицької церкви про “спасіння” віруючих “добрими ділами” ( тобто пожертвуваннями і молитвами, що не відповідало новому буржуазному розумінню справді гідних людини діянь), культ святих, інколи обов’язкову безшлюбність духівництва, більшу частину католицької символіки тощо. На противагу цьому висувалася вимога до створення національних церков, не підпорядкованих римській курії, проведення богослужіння рідною мовою; джерелом віровчення почали вважати “священне писання” (Біблію) і відкидати “священну легенду” (рішення церковних соборів, вердикти римських пап). Релігійним наслідком Реформації у тих країнах, де вона перемогла, було утворення нових, протестанських церков ( в Англії, Шотландії, Нідерландах, Швейцарії, частині Німеччини, скандинавських країнах). Цей рух в його бюргерсько-буржуазному напрямі ( ідеологи М.Лютер, Ш.Кальвін, У.Цвінглі) мав антифеодальний характер, тому вже саме через це відповідав новим прогресивним тенденціям розвитку. Реформація ідейно підготувала ранні буржуазні революції, виховавши особливий тип людської особистості, сформулювавши основи буржуазної моралі, релігії, ідеології громадянського суспільства, заклавши засадничі принципи взаємовідносин індивіда, групи й соціуму.

В основу своїх вчень усі три реформатори ( Мартін Лютер, Ульріх Цвінглі та Жан Кальвін) заклали два засадничі для всього євангелічного напряму твердження:

- спасіння людини залежить не від виконання “добрих справ” ( таїнств, обрядів і жертв на користь церкви), а тільки від віри в спокуту вальну жертву Христа;

- джерелом істини в релігії є не священна усна традиція, а тільки Святе Письмо, передусім Євангеліє.

Ці два положення мали цілком певний соціальний і політичний сенс. Принцип “виправдання тільки вірою” робив непотрібним цілий апарат магічно-благодатних установ церкви, всю духівницьку ієрархію, а отже, церкву як феодальний заклад. Визнання джерелом істини не церковної усної традиції, не папських розпоряджень, а лише Святого Письма ( канонічних книг Старого і Нового Заповіту), позбавляло католицьку церкву і папство влади однодержавства й авторитету.