Класифікація економічного контролю як передумова його удосконалення

Рис. 2. Класифікація економічного контролюПроведені дослідження свідчать про те, що, як це не парадоксально, але навіть поняття “ревізія”, не кажучи вже про “перевірку”, не пояснюється в жодному правовому документі, за винятком Закону України “Про державну контрольно-ревізійну службу України” (ст. 2) [5].Через це поняття “ревізія” і “перевірка” не мають правового обґрунтування, тобто їх призначення, зміст, порядок проведення, оформлення матеріалів, реалізація результатів, права і обов’язки учасників сторін не закріплені законом. То ж і вимоги ревізора, і підготовлений ним акт як документ, у якому фіксуються результати ревізії, є, можна сказати, незаконними, тобто довільними. Крім того, Цивільний кодекс, чинний в Україні, не передбачає можливості заперечувати результати ревізії і перевірки у тому разі, якщо порушено цивільні права тих, кого перевіряють і чиї інтереси охороняються законом. Це явно не в інтересах держави і більшості її громадян. Відсутність законодавчого визначення ревізії і перевірки надає простір непотрібної в даному випадку відомчої самодіяльності, що межує, по суті, зі свавіллям, нерідко зачіпає інтереси юридичних осіб і права громадян. Але ж держава, яка хоче будувати ринкову економіку, орієнтуючись на сучасні основи, безперечно повинна мати чітке, юридично обґрунтоване визначення ревізії і перевірки. Уже тільки через це прийняття Закону “Про фінансовий контроль в Україні” потрібно прискорити. Крім того, настав час закріпити в законодавчому порядку не тільки ревізію і тематичну перевірку, а й усі форми здійснення контролю за певними органами чи службами: скажімо, за органами казначейства й ГоловКРУ, а також контрольно-ревізійними органами виконавчої влади – ревізію та тематичну перевірку; за державними органами податкової, митної служб, служб валютного й експертного контролю – камеральну і рахункову перевірку; за рахунковою палатою – рахунково-аналітичну; за аудиторськими службами – аудиторську.

Останнім часом спостерігається тенденція до приниження ролі ревізії, обмеження можливостей її проведення. Зрозуміло, що через необхідність вивчення великого обсягу матеріалу та звичайну нестачу часу ревізії в основному призначаються для перевірки окремих питань. Зауважимо, що ревізія була і залишається найбільш ефективною і достовірною формою наступного контролю. За наявності на об’єкті, що перевіряється, усіх необхідних документів ревізія може дати вичерпну відповідь про використання коштів у даному періоді. Саме тому, коли розслідуються економічні злочини, призначається ревізія фінансово-господарської діяльності об’єктів, які цікавлять слідство в цілому, або окремих аспектів цієї діяльності.

Недостатність, а в основному відсутність необхідної нормативно-правової бази (зокрема у зв’язку з запізненням процедури розробки й прийняття Закону “Про фінансовий контроль в Україні”) не дозволяє ефективно вирішувати завдання щодо боротьби з фінансовими порушеннями, корупцією, створює проблеми для правоохоронних органів під час проведення документальних ревізій.

Тематичні перевірки призначені для вивчення окремих напрямів діяльності в основному підпорядкованих підприємств. Під час їх проведення виявляються невикористані резерви, недоліки і прорахунки в роботі та вживаються заходи – за результатами перевірки, щодо їх виправлення.

Під час проведення ревізій і перевірок, наприклад банківських операцій та їх стану, часто потрібні документальні підтвердження об’єктів, що перевіряються. Зокрема, Законом України “Про банки і банківську діяльність” (ст. 62) [3, с. 23] визначено перелік органів, яким банки надають відомості за рахунками й операціями юридичних осіб, але фінансові контролюючі органи (крім органів державної податкової служби України) до цього переліку не увійшли. Отже, ці обставини ускладнюють проведення перевірок і призводять до будь-якого роду зловживань.

Крім таких форм здійснення економічного контролю, як ревізія й тематична перевірка, доцільно виділити і камеральну перевірку. Камеральні перевірки повинні проводитися міністерствами, відомствами, комітетами на стадії прийняття від підпорядкованих підприємств фінансової звітності (без виїзду на підприємства). Мета камеральної перевірки – здійснення контролю за дотриманням чинного законодавства, а також підготовка інформації для проведення тематичної перевірки або ревізії фінансово-господарської діяльності підприємств.Відповідно до “Словника іноземних слів” [8, с. 209], камеральна перевірка є однією з форм простого рахунковедення (без застосування подвійного запису). Проводити її доцільно за місцем знаходження контролюючого органу (без виїзду на підприємство) на підставі підтверджених первинних документів (податкових, митних декларацій тощо), які надані суб’єктом контролю і є підставою для розрахунку і сплати відповідних платежів. Рахункова перевірка проводиться, як правило, безпосередньо у суб’єкта контролю. Метою рахункової і камеральної перевірки – є здійснення контролю за дотриманням чинного законодавства, а також підготовка інформації для проведення тематичної перевірки або ревізії фінансово-господарської діяльності підприємств.

Чинним Законом “Про Рахункову палату” [7] передбачені форми проведення контролю у вигляді комплексних ревізій і тематичних перевірок. Проведений детальний аналіз змісту вищезазначеного Закону (ст. 2 “Завдання”, ст. 6 “Функції” ст. 7 “Повноваження”, ст.16 “Сфера застосування”) свідчить про те, що предметом перевірки рахункових палат є не тільки дані фінансового, але й управлінського обліку. Саме ці обставини визначають і застосування особливих форм економічного контролю, які передбачають не тільки перевірку вірогідності звітних даних, але і оцінку ефективності діяльності суб’єкта контролю, тобто раціонального використання ними фінансових ресурсів. У зв’язку з цим, найбільш доцільною формою економічного контролю для Рахункової палати є рахунково-аналітична перевірка. За економічним змістом вона має ряд принципових відмінностей від відомих форм контролю і визначається статусом органу, який її проводе. Маючи статус нейтральної та незалежної інстанції Рахункова палата повинна дотримуватись його під час проведення оцінки фінансово-економічних рішень усіх структур державної влади і управління.