Природа, принципи, функції податків

Колоритна сторінка в історію податків вписана так званою саладіновою десятиною – цільовим податком, запровадженим з ініціативи римського папи у західноєвропейських країнах для фінансування третього хрестового походу (1189–1192 рр.). Податок був названий за іменем вождя мусульманського опору проти хрестоносців Саладіна (1137–1193). Даний податок забезпечив великі збори, оскільки саладінова десятина – рідкісний випадок оподаткування, збудженого почуттям релігійного натхнення. Та, ентузіазм швидко проходить, і в невдовзі податки в Західній Європі набули своїх звичайних форм.

Поступово під тиском політичних обставин фіскальні прерогативи остаточно переходять до держави. Не обійшлося без ідейної критики церковних зазіхань на оподаткування. Так, англійський релігійний філософ, теологічний предтеча Реформації Джон Вікліф (1330–1384) виступив із протестом проти вимоги римського папи сплачувати церковну десятину. Вчинок Вікліфа тим привертає увагу, що його аргументи й сьогодні виглядають логічними, демонструють дивовижну спадкоємність ідей у віках. За Вікліфом, в основі влади знаходиться здатність держави служити людям, забезпечувати потрібні їм блага, необхідні послуги. Звідси – право держави справляти податки. Оскільки папа не робив ніяких послуг англійському королівству і навіть підтримував його ворогів, то в нього не було ніяких підстав претендувати на податкові платежі на користь римської курії. Тому парламент мав повне, економічно й політично мотивоване, право відмовитись від фіскальних зобов’язань перед Святим престолом. Ідея про взаємну обумовленість оподаткування і послуг із боку держави актуальна донині, саме ця ідея знаходиться в концептуальній основі сучасних теорій суспільних благ та суспільного вибору.

Отже, так чи інакше саме десятина сприяла духовному й інтелектуальному осмисленню податків, воно почалося з десятини. Як древній ізраїльтянин вважав своїм священним обов’язком пожертвувати десятину свого урожаю на користь храму, так сучасник віддає частину своїх доходів у формі податку на користь держави•, – писав наприкінці XIX ст. відомий російський учений-фінансист Д.М. Львов. Сутнісно-логічний зв’язок між церковною десятиною і генетично похідним від неї власне державним податком обумовлений практичними, етичними і культурними обставинами християнської ери, протягом якої десятина приймала форми то добровільного, то обов’язкового, то примусового платежу. Хитросплетіння цих генетичних рис тяжіє над податком донині.

Слід додати, що як реліктова форма оподаткування церковний податок справлявся і навіть зберігся дотепер у тих країнах, де християнство в його католицькому та протестантському віросповіданнях оголошене державною релігією (Велика Британія, Ірландія. Італія, Ісландія, ФРН). Платники – прихожани церковних громад. База нарахування – річна сума прибуткового податку, передбачені пільги на дітей і старих. Ставки – від 5 до 10%. Справляється державними податковими органами з метою цільового фінансування діяльності церковних організацій.

Сучасні уявлення про так звану сутність податків складалися під інтелектуальним впливом трьох факторів: суспільства, законодавства, науки. Суспільство уособлюють самі платники податків, з яких воно складається; законодавство формують депутати парламенту; науку репрезентують учені та їх об’єднання (наукові школи). Вочевидь, представники всіх трьох сторін є діючими особами соціуму і воднораз – платниками податків. Тоді логічно, що найсуттєвіша риса сутності податків відображена в мотиваціях, інтересах, емоціях платників, обумовлених оподаткуванням. Якщо, скажімо, для суті астрономічних чи фізичних явищ усе одно, як відноситься до них та чи інша наукова школа, а тим більше – парламентська більшість, то в оподаткуванні самі платники або їх представники є творцями і учасниками фіскальної дійсності. Певним мотиваціям підпорядковані як вчинки людей, так і політика держав.Наукові погляди формуються на основі узагальнення спостережень над дійсністю, звичайно, з поправкою на суб’єктивний відбір фактів та індивідуальні переконання конкретних науковців. Зміст юридичних законів не завжди співпадає із науковими рекомендаціями, оскільки податкова законотворчість при демократично-представницькій формі приймання рішень є результатом політичного зговору, міжпартійних компромісів, лобіювання різних соціально-економічних інтересів. Аби не відриватися від реалій, і наукові погляди, і закони не можуть не залежати від домінуючих масових настроїв, а останні є функцією загального матеріального, культурного, інтелектуального рівня суспільства. “Как геологические наслоения отражают в себе жизнь своих эпох, так и финансовая структура отражает в себе общественные отношения своего времени,•” – писав на початку ХХ ст. Іван Христофорович Озеров (1869–1942), один із найяскравіших представників соціологічної школи фінансової науки.

Фіскальна соціологія та інституціональна фінансова теорія – домінуючі на Заході школи сучасного вчення про державні фінанси. Розглянемо в контексті положень, властивих цим науковим школам, сутнісні інтерпретації податку, з яких ми почали, а саме сутнісне тлумачення податку як платежу по відношенню до платника: (1) примусового; (2) добровільного; (3) обов’язкового.

Аби розібратися, яка з цих версій ближча до сучасних реалій, повчально послатися на стародавній папірус, де змальовано сцену збирання податків у Єгипті часів фараона Рамзеса II (близько 3300 років тому). “Збирач податків прибуває на окружну пристань у супроводі агентів, озброєних палицями, і негрів із пальмовими різками; всі кричать: “Віддавай нам частину твого врожаю”, – і немає порятунку від цих здирств”•. Подібні сцени насильницького справляння податків історики відмічають і в інших країнах у різні епохи: на Русі в епоху татаро-монгольського іга, в окупованих країнах і колоніях. Ото були воістину примусові податки, що не мають нічого спільного з оподаткуванням у сучасних демократично-правових державах загального добробуту.