Методологія дослідження податків

Для суспільства з двох груп індивідів A і B модель Ліндаля-Вікселля приймає в прямокутній системі координат таку графічну форму, де на горизонтальній осі відображено кількість блага, а на вертикальній – частка кожного з платників у сумі податку [44, p.168].

Рис. 1. Модель добровільного обміну

Криві Da і Db показують бажані відповідно для A і B обсяги блага при різноманітних частках сплачуваного даними особами податку. При цьому податок, сплачуваний A, зростає знизу вверх, а виплачуваний B – зверху вниз. У міру того як частка податку на A і B знижується, бажаний ними рівень забезпечення благом зростає. Рівновага наступає в точці Q1 при розподілі тягаря податку між A і B, відображеному в точці S. Справедливе оподаткування складається при умові, коли всі соціальні групи мають рівні права відстоювати свої економічні інтереси в політичному процесі приймання податкового законодавства, наприклад, шляхом голосування, підтримки певних програм і депутатів. Тобто, демократія створює кожному з платників можливість платити ту суму податку, яка відповідає його суб’єктивним оцінкам державних (суспільних) благ і, відповідно, на що він дає політичну згоду. Надамо слово самому Ліндалю: “Це доводить, що фактично існуюча градація шкали оподаткування певною мірою результат тих самих економічних закономірностей, за якими на вільному ринкові на однакові товари складаються однакові ціни” [44, p.173]. В іншій роботі Ліндаль підсилює аргументацію твердженням, що “певний порядок розподілу власності має бути основою тих індивідуальних оцінок, які фактично виконують роль рушійних сил податкової системи” [44, p.232].Вікселль по-своєму інтерпретував відомий принцип вигоди в оподаткуванні в поняттях вартості по відношенню до обох учасників податкового процесу: платника податків і держави. Вікселль застосував теорію граничної корисності і суб’єктивної вартості (цінності) як по відношенню до суспільних благ, так і до індивідуальних мотивацій оплати цих благ, розширивши аналіз у бік самого соціально гострого питання в оподаткуванні – розподілу податкового тягаря за ознаками майнового стану платників. Він був впевнений у зосередженні в імущих верствах суспільства переважної долі інтелекту та економічних здібностей будь-якої нації, кількісно значно вищої від їх частки в загальній чисельності населення. В роботі “Новий принцип справедливого оподаткування” Вікселль проводить думку, що деяке привілейоване соціальне положення економічно активних буржуазних класів почасти виправдане їхніми заслугами перед суспільством. Тому несправедливо навіть під демократичними гаслами закликати переобтяжувати багатих людей за допомогою надто “крутої” прогресивної шкали оподаткування. Як і не варто вимагати від бідніших оплачувати державні видатки, соціальна корисність і необхідність яких викликає в них сумнів [44, p.117–118 ].

З тих пір, коли Вікселль і Ліндаль сформулювали свої теоретичні положення, пройшло все ХХ століття. Гострота поставлених ними соціальних проблем оподаткування в демократичних правових державах загального благоденства помітно спала. Та, залишаються класичними ті концепції шведської школи фінансової науки, що з економічної точки зору діяльність державних і місцевих органів влади породжена необхідністю задоволення потреб людей. Фінансування вартості цієї діяльності за рахунок податків означає зміну частини приватної власності на державну (публічну, суспільну), що і створює саму можливість задоволення нагальних колективних потреб усього суспільства.

Подібно до будь-якого основаного на власності господарювання діяльність державних структур підпорядкована економічним мотиваціям. Пропозиція суспільних благ для кожного з платників є функцією сукупної податкової вартості цих благ. Оскільки ринок неспроможний розподілити вигоди кожного з споживачів у залежності від його долі в оплаті благ, зміна форм власності в процесі оподаткування забезпечується через демократичний політичний механізм суспільного вибору і приймання рішень. Тим самим політично легітимну форму бюджетного фінансування суспільних благ забезпечують самі платники податків у ролі виборців, а податкові платежі в індивідуально мотивованому суб’єктивному сприйманні платників у ролі споживачів адекватні обсягу та якості суспільних благ. Податки і видатки стають взаємно обумовленими.

Модель Ліндаля-Вікселля ілюструє ситуацію, в якій суспільне благо надається таким чином, що відповідає критерію покращення за Парето. Тобто кожен платник має вигоду від забезпечуваного державою блага в оптимальній для нього кількості при даній величині сплаченого ним податку. Проте, при всій теоретичній доказовості та етичній привабливості модель Ліндаля-Вікселля скоріше має гіпотетичний, ніж реальний характер. Справа в тому, що надто проблематично забезпечити вирішальну умову оптимальної відповідності кількості суспільного блага його вираженій у податках ціні – одностайну підтримку з боку громадян. Кожен із них є водночас платником податків і споживачем суспільних благ, а тому може приховати свої справжні оцінки корисності суспільних благ, щоб споживати їх більше, а платити за них менше, якщо платити взагалі.

Так у результаті неподільності й невиключеності споживання суспільних благ, коли надання блага одній людині рівнозначно наданню його і всім іншим, виникає проблема “безбілетного пасажира” (free rider problem). При бюджетному фінансуванні суспільних благ деякі люди не виявляють готовності платити, приховують свою справжню платоспроможність, тобто попросту ухиляються від сплати податків і намагаються скористатися благами, оплаченими іншими.