Методологія дослідження податків
Оптимальний або ефективний розподіл за Парето – теоретичний варіант, оскільки реально суспільство через електоральні та парламентські процедури може віддати перевагу менш економічно ефективному, але більш соціально справедливому чи політично прийнятному розподілу, що, зазвичай, і є поводом для державного втручання в економічні й розподільчі процеси. При всій теоретичній переконливості оптимум Парето – ідеал, а ідеали в реальній суспільній практиці рідкість. За критерієм Парето виправдана тільки та фінансово-економічна політика, котра нікому не наносить шкоди. Вочевидь така умова накладає серйозні обмеження на практичне застосування даного підходу. Справді, важко уявити економічну політику, котра б передбачала загальне збільшення національного доходу, виключивши при цьому саму можливість його часткового зменшення в галузевому, регіональному чи соціальному вимірах.
Отже, чим менше реальних фінансово-економічних ситуацій оптимальних за Парето, тим більше зростає роль оподаткування в перерозподілі ресурсів і доходів у бажаному напрямку. Коли під дією ринкових факторів підвищується добробут (рівень життя, дохід, корисність, вигода, інтерес) одних людей, а рівень добробуту інших залишається незмінним або навіть знижується, завжди є можливість через бюджетно-фіскальні канали перерозподілити частину доходів тих, хто виграв, на користь потерпілих. Особливо, якщо величина приросту доходів у перших перевищує суму втрат, понесених другими. Ефект ініційованого суспільними сподіваннями і державними інтересами перерозподілу можна розуміти і таким чином, що передавши в формі податку частину своїх доходів, платник вправі розраховувати на блага і послуги державного походження більш значні від тих благ приватного характеру, які він втратив, заплативши податок.Ідеї Парето воднораз торкаються положень економічної теорії, соціології, державних фінансів. Теорія Парето формулює ідеальний результат, хоч мало турбується про способи його реалізації. І все ж розроблена на основі вчення Парето так звана нова концепція суспільного добробуту не випадково фігурує у наукових монографіях і університетських підручниках із економіки та фінансів, бо служить справі ідейно-теоретичного виховання національних еліт західних країн. Адже оптимум Парето на науковому рівні відображає прагматичне правило: живи і давай жити іншим. За таким правилом добробут суспільства в цілому зростає, якщо незалежно від оподаткування покращується добробут кожного. І навпаки – вигоди одних за рахунок втрат інших рівнозначно загальному зменшенню добробуту, що деморалізує і дестабілізує суспільство.
Серед знаменитих економістів до позитивістів належить лідер монетаристів Мілтон Фрідмен, до “нормативістів” можна віднести Джона М. Кейнса, хоч першому не чужі рекомендації на основі спостережень над дійсністю, а рецепти другого опираються на емпіричний аналіз фінансово-економічних реалій. Чисто нормативні чи позитивні роботи практично неможливі, в реальних дослідженнях – від студентської курсової роботи до наукового трактату – поєднані обидва методи. Словом, – дослідник-позитивіст ніби закликає пристосовуватися до існуючої дійсності, а прихильник нормативного методу пропонує змінювати, вдосконалювати її. Вимоги життя диктують доцільність комбінації обох підходів.
Різні методи пізнання розкривають суперечливу суть оподаткування: на макроекономічному рівні податки мають обумовлений діяльністю держави об’єктивний характер, а на мікроекономічному рівні сприймаються кожним із платників зокрема суб’єктивно. В цьому зв’язку не можна не погодитися з присудом класика фінансової науки Лоренца Штейна “Сутність оподаткування розвивається з сутності людини і держави” [44, p.31].
Модель Ліндаля-Вікселля
В західній теоретичній традиції логіка висвітлення природи оподаткування нерозривно зв’язана з концепціями суспільного блага, суспільного вибору та поліпшення за Парето, так званою проблемою безбілетного пасажира (free-rider problem), поняттями зовнішніх ефектів (екстерналій) і державного сектора. Суспільні блага – блага (товари, послуги, корисності, вигоди), задоволення якими одного індивіда робить ці блага доступними й іншим споживачам без додаткової оплати з їх боку. Суспільні блага характеризуються такими родовими ознаками як: 1) неконкурентністю споживання – доступність певного блага для одного індивіда не знижує рівня його споживання для інших людей; 2) невиключеністю, тобто виробник (постачальник) блага не може виключити з кола споживачів осіб, які не бажають або не можуть його оплачувати, а окремі споживачі суспільного блага не можуть перешкоджати споживанню даного блага іншими. Отже, споживання суспільних благ носить неподільний колективний характер. Як уже зазначалося, до суспільних благ відносяться безпека нації, особистості та власності, правопорядок, захист довкілля, транспортна інфраструктура та ін., що відповідає видатковим статтям бюджетів. Вищим суспільним благом колективного користування та засобом задоволення загальних потреб є сама держава. За словами видатного британського економіста Альфреда Маршалла (1842–1924), впорядковану державу “треба вважати важливим елементом національного багатства”•. Суспільне благо – давнє поняття західної суспільно-гуманістичної думки, розроблене в його сучасному фінансово-економічному аспекті лауреатом Нобелівської премії Полем Самуельсоном. Всі блага мають свою ціну. Проте, через унікальні властивості неконкурентності та невиключеності в сфері виробництва і споживання суспільних благ не діє звичайний ринковий механізм ціноутворення. Тому пропорції виробництва та умови пропозиції суспільних благ визначаються в процесі суспільного (колективного) вибору. Суспільний вибір – економічно мотивований політичний процес колективного приймання рішень щодо визначення обсягу і структури суспільних благ. Джеймс Б’юкенен – один із фундаторів теорії суспільного вибору, за розробку якої був відзначений Нобелівською премією, так описує роль суспільного вибору в умовах демократії: “Хто вирішує і як це мотивує, які блага і послуги має забезпечити держава? Хто приймає рішення і чим при цьому керується щодо кількісних співвідношень окремих благ і послуг? Хто і на якій підставі вирішує питання про розподіл їх вартості між членами суспільства? Нарешті, хто вирішує відносно того, хто має вирішувати”•? Суспільний вибір властивий лише для державного сектора, де здійснюється шляхом голосування на виборах та у парламентах, через постанови уряду, а також приймання рішень на різних етапах бюджетного процесу.Визначені через процедури суспільного вибору блага надаються державою та оплачуються податками. При цьому характер оподаткування можна інтерпретувати двояко: як обов’язкові платежі або як ціну благ, добровільно узгоджену на основі консенсусу між громадянами-платниками з метою фінансування суспільного споживання. Добровільну альтернативу обов’язковим податкам запропонував і теоретизував шведський економіст Кнут Вексель (1851–1926). Він виходив із двох припущень: по-перше, кожне суспільне благо певного виду має оплачуватися за рахунок окремого цільового податку; по-друге, існує одностайна угода стосовно обсягу суспільних благ при умові, що до всіх громадян доведена інформація про їх вартість, виражену в добровільно взятих на себе податкових зобов’язаннях. Розробку даної концепції продовжив співвітчизник Вікселля Ерік Ліндаль (1891–1960), який передбачив колективне обговорення і приймання рішень щодо частки кожного платника в загальній сумі податків, а також обсягу наданого блага. В результаті склалася так звана модель добровільного обміну Ліндаля-Вікселля, без посилання на яку на Заході не обходиться жоден підручник із державних фінансів. Згідно даної моделі для досягнення рівноваги, (тобто в даному контексті ситуації, котра задовольняє платників податків і в них немає спонукальних причин змінювати її), необхідно, щоб податкове зобов’язання кожного платника дорівнювало граничній корисності (додатковій корисності додаткової одиниці блага), отриманого ним суспільного блага. У модель Ліндаля-Вікселля, відомої також під назвою моделі справедливого оподаткування (just taxation), введені дві категорії платників податків (вони ж споживачі суспільних благ): багатша і бідніша, що спрощено відображає соціальну структуру суспільства. Всі індивіди кожної з категорій оплачують суспільні блага по одній (податковій) ціні, реальний рівень якої неоднаковий для представників різних категорій. Проблема полягає в установленні пропорції, в якій ціни суспільних благ для кожної з категорій співвідносяться між собою. Іншими словами, в моделі ставиться питання про розподіл загальної вартості благ колективного споживання між заданими групами платників податків.