Методологія дослідження податків

Загалом соціологічна школа вчення про податкову державу констатує: пояснення податкових явищ настільки багатофакторне, що не можна обійтись без використання положень економіки, юриспруденції, історії, соціальної психології, врахування факторів національної ментальності, етики і політики. Це той випадок у науці, коли еклектика, за якою радянська наука закріпила репутацію безпринципної комбінації різнорідних поглядів, насправді є продуктивною пізнавальною силою, пропонуючи засобами міждисциплінарного мислення комплексне розуміння такого складного суспільного феномена як оподаткування. Подібні методи дослідження допомагають розпізнати наближення кризи податкової держави – момент, із якого починається наростання економічних труднощів, суспільної деморалізації, соціальної нестабільності, загроз національній фінансовій безпеці.

Видатна роль у розробці вчення про державу в соціологічному контексті належить відомому американському ученому-фінансисту Р. Масгрейву. Він виходив із передумови, що держава – “асоціація індивідів, об’єднаних спільною дією, згуртованих для вирішення проблем суспільного співжиття демократичним і справедливим чином. Словом, держава є договірною організацією, основаною на забезпеченні інтересів її громадян” [43, p.31]. За Масгрейвом, держава як політична установа, державний сектор економіки і ринок інтегровані в єдину соціально-економічну структуру.

Науковій методології учених-фінансистів властиві також позитивний і нормативний методи. Різниця між ними полягає в принциповому розмежуванні мотивацій дослідження між питаннями “що є”? і “що має бути”?

Позитивна наука має справу з фактами, явищами, процесами, які не підлягають і не підкоряються суб’єктивним оцінкам в етичних категоріях добро-зло, краще-гірше, правильно-неправильно, бажано-небажано. З такого погляду всі природознавчі науки позитивні, оскільки їх положення не залежать від поглядів і волі людей. Фінансова наука також позитивна в тій мірі, в якій вона досліджує факти і реалії. За словами Мілтона Фрідмена, позитивне дослідження “є засобом розуміння фактів, ми не можемо зрозуміти факти поза певною теорією”•. Дослідники-позитивісти використовують емпіричні методи аналізу: спостереження, кількісні виміри явищ, опитування, експерименти. Наприклад, англійські вчені шляхом опитування платників податків виявили, що існуючий рівень оподаткування заробітної плати суттєво не впливає на мотивації до роботи юристів і бухгалтерів як окремої соціальної групи платників. У США за допомогою експериментів пройшов перевірку і закінчився невдачею проект так званого негативного прибуткового податку. Проте, досліджувані в сфері державних фінансів факти і реалії – продукт людської діяльності, вони несуть на собі печать переконань, успіхів і невдач їх творців. Суб’єкти фінансових явищ не лише можуть по-своєму їх тлумачити, але й здатні переосмислити і переробити власні творіння. Перетворення дійсності в бажаному напрямку складає предмет нормативної науки. Вона впливає на дійсність через критичне ставлення до неї. На відміну від позитивної теорії, положення якої можуть бути емпірично (на основі досвіду) перевірені, нормативні припущення й ідеали вільно приймаються або відхиляються. Нормативна наука в залежності від симпатій і антипатій дослідника дає рекомендації на зразок: “податкові ставки мають бути прогресивними; пропорційними; регресивними”. Інакше кажучи, нормативне дослідження його автор підпорядковує певним світоглядним установкам чи теоретичним положенням за своїм вибором. Воно опирається на оцінні судження, (погано, добре), на соціально-етичні погляди дослідника індивідуалістично-суб’єктивного характеру. У такому разі виникає небезпека фальсифікації уявлень про реальну дійсність в світлі особистих переконань. Переслідуючи зарані поставлену мету, нормативне дослідження може стати знаряддям інтересів ненаукового характеру, видавати бажане за дійсне.Нормативне знання існує в формі пропозицій і рекомендацій. Суб’єктивність і варіантність робить їх приступними для критики й заперечення, коли опонент вважає висновки помилковими, розділяє протилежні погляди, не згодний із доводами, на основі яких зроблені пропозиції. У цьому зв’язку деякі теоретики вважають нормативні розробки більше політикою, ніж наукою.

Проте, в творчому, суспільно значущому аспекті нормативна фінансова наука у найбільшій мірі відповідає положенням теорії економіки добробуту – вчення, котре інтерпретує суспільну бажаність чи небажаність різних фінансово-економічних ситуацій на основі оціночних припущень морально-етичного характеру (справедливості, рівності, політичної доцільності та ін.). Центральним постулатом економіки добробуту є оптимум Парето, названий за іменем італійського економіста і соціолога Вільфредо Парето (1848–1923). Оптимум Парето – ефективний розподіл (розміщення) ресурсів, зміни якого з метою поліпшення добробуту одних людей неможливе без одночасного погіршення становища інших. Зауважимо, оптимум Парето передбачає ефективне розміщення ресурсів під кутом зору їх цільового і продуктивного використання (витрачання), що не рівнозначно кінцевому розподілу благ і вигод із бажаним чи необхідним суспільним результатом. Останнє досягається поліпшенням за Парето, що логічно випливає з поняття оптимуму Парето.

Поліпшення за Парето – (пере)розподіл ресурсів таким чином, що при підвищенні добробуту одних людей добробут інших не погіршується. Тобто, поліпшення за Парето виключає ситуацію, що нагадує гру з нульовою сумою, в якій виграш одного рівнозначний програшу другого, навпаки, добробут обох стає взаємообумовленим. Парето розумів, що загальний суспільний добробут не може залежати тільки від обсягу матеріальних благ, доступних завдяки раціональному егоїзму та особистому інтересу, без їх розподілу на засадах гуманістичної етики. Іншими словами, Парето шукав джерела добробуту суспільства не стільки в успіхах розуму, скільки в успіхах моральності. З такого погляду, в сфері державних фінансів, на відміну від ринку, економічний принцип з’єднаний із моральним, через бюджетно-податкову політику держава має забезпечувати реалізацію демократично визначених етичних ідеалів. Поліпшення за Парето можливе стосовно забезпечуваних державою благ і послуг неринкового походження в силу їх неділимості та неконкурентності споживання. Так, користування фінансованими за рахунок бюджетних коштів благами національної безпеки чи справедливого правосуддя одними людьми не зменшує корисності й доступності даних благ для інших.