Проблеми взаємодії платників і податківців: інституційний аспект

Розв’язання проблеми сумісності платника і контролера вважають завершеним тоді, коли під час порівняння можна з’ясувати два параметри: економічну і соціальну ефективність. Оцінка соціальної ефективності поведінки кожного агента взаємодії лежить у площині етики, відповідності принципам загальновживаної моралі, а також, наскільки ця поведінка є передбачуваною (особливо важливо в період трансформації економіки).

Аналізуючи соціальну ефективність поведінки податківця, у випадку застосування змішаних стратегій, моральний бік стосунків можна характеризувати як нейтральний: платники іноді платять, іноді – ухиляються від сплати; податківці іноді перевіряють, іноді – ні. Натомість кожне окреме рішення сторін є випадковим, тобто – непередбачуваним. Тому в цілому змішану стратегію можна оцінити як соціально негативну (неефективну).

Подібне явище спостерігається також щодо стратегії податківця, який „штовхає” платника в умовах невизначеності і непередбачуваності власною провокаційною поведінкою до дій, спрямованих на схиляння до порушень. „Хитра” стратегія викликає сталу поведінку платника, яка полягає в тотальному ухиленні від сплати, а тому мусить бути оцінена як соціально неефективна. Навпаки, оцінка має бути позитивною за умов, коли поведінка контролера стимулює платника регулярно і чесно виконувати свої обов’язки, це так звана „ледача” поведінка. Щодо економічної ефективності, то її рівень визначається виграшем контролера у відносинах „контролер – платник”.

Таким чином, розглянуті стратегії „податківця-контролера”: „провокатора”, „ледачий” та змішана, утворюють таку множину, що для жодної з них не можна поліпшити значення однієї зі складових, не погіршуючи значення іншої. Тобто, у принципі, застосування будь-якої з цих трьох стратегій може бути рекомендоване для розв’язання проблеми сумісності.

У підсумку можна сказати, що підходи, розглянуті в статті вище, формують стратегію одного контрагента (податківця) на підставі використання інформації про репутацію іншого контрагента (платника). Усі підходи економічно найбільш вигідні контролеру незалежно від того, з якою репутацією є платник („практик” чи „довірчий”). З морального погляду розглянуті підходи контролера досить непривабливі тому, що не тільки провокують платника до несплати, але й побудовані на обмані, підривають довіру до народу, до держави і „штовхають” платника до порушення норм поведінки. Тому поведінку контролера „провокатора” і „хитрого” не можна назвати соціально виправданою і корисною.

Стратегія „ледачого” контролера стимулює платника здійснювати платіж і так формує його сталу урівноважену поведінку. Це позитивний факт з соціального погляду, хоча він не є надто ефективним економічно, але обіцяє дивіденди в майбутньому, коли зазначена поведінка стає нормою більшості.

Таким чином, на підставі порівнянь різних способів поведінки контролера в умовах існування проблеми сумісності можна зробити висновок, що для досягнення одномоментних цілей (незважаючи на те, як це виглядатиме) доцільно використовувати стратегію „контролера-провокатора”.

Для досягнення надійних результатів у перспективі, не викликаючи при цьому невдоволення своєю поведінкою, варто застосовувати стратегію „ледачого” контролера. Застосування контролером „хитрої” поведінки свідчить про те, що він недостатньо розуміється як на реаліях сьогодення, так і на перспективах у недалекому майбутньому.У даному дослідженні з’ясовані теоретичні підходи оптимальної стратегії поведінки контролерів і запропоновані рекомендації відносин між інститутами контролерів і платників для вирішення „проблеми сумісності”.

Однак при цьому залишаються відкритими для науки питання залежності раціонального вибору платника та оберненим потоком суспільних благ; вплив на вибір поведінки платника дій посередників, зовнішніх і внутрішніх витрат, що безпосередньо визначають рішення платити або „ухилятися”.

Література:

1. Несплата податків – проблема державної ваги. Виступ Президента України Л. Кучми на розширеному засіданні колегії ДПА 19 квітня 1997 року // Фінанси України. – 1997. – № 6. – С. 3–8.