Ретроспективний аналіз становлення та розвитку прибуткового оподаткування юридичних осіб
Податок на грошовий капітал поділявся на три складові: 1) капітал, розміщений у банку у вигляді депозиту; 2) капітал, вкладений у процентні державні цінні папери, цінні папери акціонерних компаній, товариств; 3) капітал, який розміщується у вигляді позики під векселя, розписки, заставу з метою отримання прибутку (процента).
В Англії даний податок функціонував у складі прибуткового податку і оподатковувався по шедулі „С” – доходи від пожиттєвої ренти, процентів і дивідендів. У Пруссії оподаткування грошових капіталів не відокремлювало окремого спеціального податку та входило до складу загального прибуткового податку. В Австрії з 1898 р. справлявся рентний податок у розмірі 1Ѕ до 10 %. У Франції в 1872 р. був введений податок на грошовий капітал (за відсутності прибуткового податку) у розмірі 3 % і в 1890 р. підвищений до 4 %, за винятком державних цінних паперів, на що Леруа-Больє справедливо засуджує як „... предрассудок, не имеющий разумных оснований и наносящий ущерб государству” [3, с. 323]. Леруа-Больє правильно стверджує, що при оподаткуванні доходів, отриманих у вигляді дивіденді, процентів з державних цінних паперів, кредитори держави будуть поставлені зовсім не в гірші умови, ніж кредитори підприємств, а навпаки. Так, вдало висловився М. Веселовський, який зазначає, що „...вообще говоря проценты по государственным займам представляют такой же доход, как доход со всякого другого капитала … и в этом смысле они не заключают в себе никакой внутренней причины, которая не допускала бы включать их в общий счет доходов каждого плательщика” [4].
Досить дискусійним є питання оподаткування дивідендів, як однієї із форм податку на грошовий капітал. Дивіденди являють собою капітал, який вкладений в активи господарюючого суб’єкта і підпорядковується акціонерній компанії. Фінансова наука і сьогодні не може визначитися, що робити з дивідендами, як їх оподатковувати і взагалі чи потрібно це робити.
Першою формою оподаткування дивідендів виступав податок на грошовий капітал. Науковці того часу сильно дискутували щодо цього. Існує ряд тверджень, які демонструють справедливість в оподаткуванні дивідендів. Так, професор Лєбєдєв (ХІХ ст.) стверджував, що хоча дивіденди є доходом від промислового підприємства, але для акціонера це просто процент на капітал, вкладений в акції, так як більша частина акціонерів не бере ніякої участі в роботі підприємства „… да и мало им интересуется” [3, с. 319].
Існують також твердження, відповідно до яких категорично не припускається оподаткування акціонерного дивіденду. Таким противником, зокрема, є Леруа-Больє. Він наводив приклад, згідно з яким існують два рівнозначні підприємства – акціонерне і приватне. При оподаткуванні дивідендів податком на капітал перше буде нести податковий тягар у вигляді двох податків – промисловий і податок на капітал; друге ж підприємство тільки один – промисловий [3, с. 323], що є звичайно великою несправедливістю. Науковці того часу дійшли висновку, що в разі, якщо дивіденди достатньо оподатковані промисловим податком, податком на грошовий капітал не потрібно оподатковувати. В іншому випадку дивіденди повинні оподатковуватися подвійно.
З розвитком промисловості, розширенням функцій держави змінюються і вимоги щодо системи оподаткування. На зміну реальним податкам приходять податки особисті. Отже, наступною формою податку на прибуток є загальний прибутковий податок. Професор Є. Селігман та Р. Стурм, так характеризували перехід від промислового до прибуткового оподаткування: „Но именно потому, что налог теперь является налогом более на лица, а не на вещи, он сопряжен с некоторой трудностью взимания и предполагает высокую ступень общественной нравственности и политической честности („a definite stage of social morality and political probity”). Где эта ступень еще не достигнута, лучше держаться старой системы обложения (т.е. Ertragssteuern)…” [5].У свою чергу Лорія виділяє дві умови введення прибуткового податку: „1) когда средства низших классов населения истощены, и волей-неволей капиталистам приходится брать на себя налоговое бремя; 2) когда накопление капиталов идет очень быстро и тогда из боязни понижения процента и развития спекуляции, а также чтобы предотвратить повышение заработной платы у рабочих и тем не усилить их участие в государственной власти, капиталисты молчаливо (tacio consensu) вводят подоходный налог” [6].
На той час світова фінансова думка виробила такий принцип: якщо господарська діяльність не обкладається промисловим, тоді вона повинна оподатковуватися прибутковим податком. Зазначимо, що прибутковий податок мається на увазі не тільки особистий (з заробітної плати), а й підприємницький, який сплачувався з доходу чи з прибутку підприємства.
Прибутковий податок – це одна з найдосконаліших форм оподаткування доходів. Як зазначає професор І. Янжул, „... по существу он (прибутковий податок – прим. авт.) является соединением многих налогов в один и ведет поэтому к уничтожению того разнообразия, которое обусловливается существованием налогов специальных” [3, с. 332]. Прибутковий принцип оподаткування поширився у всьому цивілізованому світі в 40–50-х рр. ХІХ ст.