Особистісь М.Грушевського
Але сил для захисту суверенітету республіки у Центральної ради не було, а ідея соціалістичного федералізму ставала все більше і більше ілюзорною; стомлені війною, розгублені, політичнодезорієнтовані і введені в оману селянські маси України фактично стояли осторонь тієї героїчної боротьби, яку вела обеззброєна Центральна рада проти більшовицького наступу на Україну.
Коли з Петрограду надійшов ультиматум, делегати Всеукраїнського з’їзду Рад виявили майже монолітну твердість і прийняли ухвалу, що у відповідь на погрозу війною УНР проголошує свій нейтралітет і готовність захищати свої інтереси, якщо буде допущено пряме втручання в українські справи.
Водночас почався наступ Червоної армії та інших військових угрупувань, на Київ. Сил у Центральної ради протистояти цьому наступові не було. 25 січня (7 лютого) війська, депутати Центральної ради, уряд УНР залишили зруйнований і палаючий Київ і відступили на Волинь.
Трагедія Бреста
Крах ілюзій федералізму доповнивався ускладненням зовнішньо-політнчної ситуації. Фактично війна між Центром і Україною вже розпочалася. Однак це не завадило спільній російсько-українській делегації вес¬ти переговори у Бресті про перемир'я з австро-німецькими властями, що розпочалися 22 грудня 1917 р. Троцький якомога затягував їх, виконуючи вказівку Леніна.
Про «зрадницьку» роль Троцького й Грушевського у підписанні Брестського миру в сталінській схемі «Короткого курсу» і безкінечних варіаціях на цю тему, написаних впродовж 70-ти років, сказано чимало. Всього там було вдосталь, не було лише незалежного «скептичного» аналізу. Насправді від украінської делегації там мало що залежало. Після приїзду делегації до Києва з австро-німецькими пропозиціями на руках, дс не було жодного слова про возз'єднання з УНР західноукраїнських земель, Грушевський опинився в скрутному становищі. Перед ним стояв вибір із двох неприйнятних умов: або вести переговори з Ан¬тантою, а це означало брати участь у чужій Україні війні, або підписати договір з австро-німецькою делегацією. Як пізніше згадував керівник української делегації О. Севрюк, Грушевський наполягав на тому, що мир може бути умалений лише за умови об'єднання Східної Галичини і Північної Буковини на правах окремої Землі Австрійської імперії під протекторатом австрійської корони.
Австро-німецьке командування не збиралося виконувати жодних умов, висунутих урядом Центральної ради. Замість сіро- і синьожупанних дивізій, шо були сформовані з галицьких українців у Австрії (Гру¬шевський просив повернути їх додому), в Україну, поділивши її на зони впливу, рушили окупанти. Коли О. Севрюк, підсівши у вагон Грушевського десь між Житомиром і Сарнами, розповів йому про умови миру, професор гірко заплакав. Згодом після повернення до Києва Грушевський говорив на засіданні Центральної ради, що німецькі війська прийшли на власний розсуд, але ж у розумінні простих людей прихід біьше як 450 тисяч окупантів в Україну так чи інакше пов'язувався з діями Центральної ради (це не додавало їй авторитету в масах).
Після повернення до Києва Грушевський видає кілька трактатів, де він викладає свої принципи побудови майбутньої Української республіки «не для буржуазії, а для трудящих мас...» Це мала бути народна республіка з децентралізованим управлінням в ній на грунті поділу на землі за американською моделлю без жодного бюрократичного політичного диктату центру.
Німецько-австрійське командування недовго терпіло Центральну раду. 28 квітня 1918 року, саме тоді, коли депутати гостро критикували дії української делегації в Бресті, до залу засідань вдерлася команда німецьких солдат. Це була, за словами Винниченка, прелюдія кінця. Наступного дня в залі засидань зібралися нсзаарештовані депутати (Грушевський був змушений провести ніч у казармі однієї з українських частин, оскільки на нього було здійснено замах російським офіцером), поханцем затвердили конституцію, внесли зміни до земельного законодавства і проголосили Грушевського Президентом УНР, якої вже не існувало. Саме в цей час під наглядом німецьких частин на Софійській площі Скоропадського було проголошено гетьманом, який «узяв на себе усю повноту влади».Увесь період гетьманщини професор перебував у пілпіллі. Ще раз його бачили на Софійській площі, коли 22 січня 1919 року було проголошено Акт злуки УНР і ЗУНР. Але вже 6 лютого вояки Директорії відійшли з Києва, залишивши місто більшовицьким військам. Останні дні перебування Грушевського в Україні пов'язані з його спробами створити опозицію Директорії в особі Комітету захисту республіки. В есерівській газеті «Життя Поділля» Грушевський відкрито виступив проти спроб Петлюри налагодити контакти з Антантою через французьких представників у Одесі, закликав порозумітися з більшовиками і робітничо-селянськими Радами.
Перед загрозою арешту петлюрівськими властями Грушевський вирушає до Станіславу (тепер Івано-Франківськ), а звідти — на Прагу, де він зустрічається з першим президентом ЧСР професором Томашем Масариком, своїм давнім знайомим і колегою. Там він готується взяти участь у роботі конгресу Соціалістичного інтернаціоналу. Дізнавшись про договір Петлюри з Пілсудським, він виступає з гострим осудом по-льської інтервенції на Україну, прагне захистити інтереси України на Паризькій мирній конференції. Всесвітньо відомий вчений відвідує Берлін, Женеву, Відень. Він одержує пропозиції від Оксфорда і Прінстона, веде переговори з Львівським університетом, де запанували його опоненти. Зрештою разом з родиною він залишається у Бадені під Віднем (у Австрії в цей час при владі перебував уряд соціал-демократів), куди до Грушевських з’їжджаються представники інтелектуальної еміграції з обох частин України.