Симон Петлюра

Після підписання Варшавського договору події розвивалися за своєю логікою 25 квітня 1920 року розпочався наступ на Наддніпрянську Україну. 7 травня був захоплений Київ. С. Петлюра переїхав з Вінниці до столиці України 27 травня, він доручив В. Прокоповичу сформувати новий уряд.

Але не встиг цей уряд приступити до роботи, як стало відомо, що 5 червня радянські війська перейшли у контрнас¬туп і прорвали фронт. 8 червня уряд залишає Київ і переїжджає до Вінниці. 3 цього часу й до листопада республі¬канська армія відступала за межі Наддніпрянської України.

3.3 Петлюра в еміграції.

На початку грудня 1920 року, втративши територію, яку повністю зайняли радянські війська, та армію, що наприкінці листопада після переходу Збручу була інтернована, український уряд фактично став еміграційним. С.В.Петлюра разом з ним якийсь час перебував у Тарнові, а пізніше — у Варшаві.

Опинившись в еміграції, політичне й військове керівництво УНР звинуватило С. Петлюру в ліквідації фронту. Але це було тільки приводом. Насправді ж опозиція виношувала старі плани — усунути Петлюру з керівних позицій.

С.В.Петлюра негайно починає переговори з різними політичними партіями і течіями про об'єднання всіх українських національних сил в еміграції. Наслідком цього було створення Віденської та Тарнівської Рад Республіки, діяльність яких (лютий—квітень 1921) сприяла оздоровленню життя еміграції в Польщі.Тим часом після підписання 18 березня 1921 року у Ризі мирного договору між РРФСР і Радянською Україною, з одного боку, та Польщею — з другого, загальне становище центру УНР значно погіршилося. Тепер польський уряд практично його не підтримував. Ситуація особливо загостри¬лась, коли у квітні сейм ратифікував договір. Виконуючи його умови, уряд Польщі заборонив на своїй території політичну діяльність як російських, так і українських емігрантських організацій. Оскільки РРФСР вимагала видати Петлюру, це змусило його 31 грудня 1923 року виїхати через Відень до Будапешта, де він одержав дозвіл перебувати.

Однак Угорщина була у закутку Європи. Політичне життя вирувало за межами цієї країни. До того ж там не існувало значної української еміграції. Тому С. Петлюра з В. Прокоповичем виїхали до Женеви, а згодом переїхали у Францію.

У цю країну тоді почали прибувати українці з таборів для інтернованих у Польщі. Найбільша кількість представників української інтелігенції налічувалась у Парижі. Восени 1924 року тут зі своєю родиною остаточно оселився й С.В.Петлюра.

С.В.Петлюра жваво листувався з друзями. Його листи були сповнені бажання боротися за незалежність України. В одному з них, датованому 10 травня (за два тижні до смерті), він писав: “ Стратегія національної боротьби, як і боротьби військової, вимагає бити в першу чергу по головному ворогові. В своїй діяльності я керувався тією думкою, що таким ворогом була, є і буде Московщина. Я прийшов до керуючої ролі в проводі української політики пізно, тоді коли не можна було направити пороблених іншими блудів і недоглядів,— коли не згадувати взагалі тяжкої історичної спадщини минулих віків. Я вірю і певний, що Україна, як держава, буде. Може не зразу такою великою, як нам хотілось би, але буде”.

25 травня 1926 року на вулиці Расін С.В. Петлюра був застрелений С. С. Шварцбартом, який на допиті заявив, що зробив цей злочин аби помститися за антиєврейські погроми в Україні, до яких начебто був причетний Петлюра.

Чому ж було вбито саме С. Петлюру, а не відомих погромників Денікіна, Волинця, Булака, Балаховича чи когось іншого, що тоді проживали в Парижі? Очевидно вичерпну відповідь на це питання можна дати більш грунтовно проаналізувавши весь спектр багатогранної діяльності С.В.Петлюри на ниві державної творчості як особистості і як політичного діяча. Але, ясна річ С.В.Петлюра, як особистісь посів своє місце в українській історії.

ВИСНОВКИ

Збройні Сили або регулярна армія покликані служити державі охороняти її бути силовим гарантом державності. Симон Петлюра з цього приводу стверджував: “Свою роль в державі армія виконує доти, доки в цій боротьбі гору беруть державні моменти і не захитується самий пріоритет державности. Там де цей пріоритет хитається, де партійна боротьба переступає межі державної доцільности там захитується і внутрішня сила армії—її єдність та дисциплінованість”.