Симон Петлюра
На початку 1919 року суперечки щодо шляхів і методів дальшої боротьби за збереження національної державності всередині Директорії продовжували загострюватися. Після урочистого проголошення 22 січня 1919 року в Києві злуки УНР і ЗУНР Петлюра не хотів нікому віддавати владу, у тому числі й галицькому урядові. Він не визнавав прав Є. Петрушевича як диктатора, мотивуючи це тим, що Конституція ЗУНР не передбачала цієї посади.
Опозиція вирішила скористатися цим. 29 квітня мала місце спроба державного перевороту. Наказний отаман В. Оскілко та член Директорії П. Андрієвський, який його підтримав, висунули вимогу про призначення Є. Петрушевича тимчасо¬вим президентом України. Вони вимагали передати всю повноту влади командуючому Українською Галицькою Ар¬мією Омельяновичу-Павленку й розпустити головний штаб українського республіканського війська. Далі йшла вимога усунути від керівництва військами й самого С. В. Петлюру. Врешті-решт заколот був ліквідований.
Але більшовицький наступ, що почався на початку 1919 року, примусив Петлюру піти на співробітництво з Петрушевичем, створити коаліційний уряд. Але це не могло згладити антагоністичних суперечностей між спільниками. Представники галицького уряду вважали першорядним завданням активізацію військової боротьби з Польщею. Не заперечувалася при цьому й можливість укладення відповідної угоди з Денікіним. Директорія ж наполягала на зосередженні всіх зусиль на боротьбі з більшовиками.Наслідки не примусили себе довго чекати 30—31 серпня 1919 року Київ водночас був зайнятий денікінськими та галицькими частинами, між якими відразу ж почалися збройні сутички. Втеча республіканського війська із столиці України, наступні його поразки протягом вересня — ці обставини вплинули на перемир'я між армією Директорії та поляками, з одного боку, а також привели до капітуляції галицької армії — з другого.
С Петлюра, відчувши загрозу окупації тогочасної столи¬ці — Кам'янця- Подільського — російськими військами, за¬просив до міста польські загони. Залишки державного апарату та армії були евакуйовані в Любар.
Для вирішення питання про передислокування тих загонів, що залишилися від армії, 6 грудня 1919 року було скликано військову нараду. Але С. Петлюра на ній не був присутній. Напередодні, 5 грудня, він виїхав до Варшави. Військове командування прийняв М. Омельянович-Павленко.
11 лютого 1920 року у Кам'янці поляки заарештували республіканський уряд І. Мазепи. 14 лютого фактично вже не існуюча Рада Міністрів УНР формально передала С.В.Петлюрі функції президента й головнокомандуючого.
Прибувши до Варшави, Петлюра займається формуванням нових частин української армії, шукає союзників для продовження боротьби.
У цій ситуації він чітко визначив позицію, на якій можливе зближення з Польщею. В одному із своїх листів він писав: “Польща має визнати нас, але, очевидно за дорогу ціну. В кожному разі без того чи іншого порозуміння з Польщею ми не можемо одновити нашої державної праці”.
Переговори з поляками закінчилися підписанням 21 квітня 1920 року політичної, а 24-го—військової конвенцій, що дістали назву Варшавського договору. Згідно з ним, кордон між Польщею і Україною мав пройти по р. Збруч. Таким чином Галичина, Волинь і Полісся залишалися під Польщею.
Де шукати причини підписання тяжкого для України договору? Ми не знаходимо прямих дока¬зів, які вказували б на те, що Петлюра мав якісь інші плани, крім звичайного союзу двох держав для спільної боротьби з більшовизмом, за належність України. 3 цього приводу в листі до українського посла в Швейцарії М. Василика він писав: “Жодної орієнтації - крім украінсько-державної у мене не було і не буде”.
Цей союз був наслідком трагічної ситуації, що створилася на українському фронті восени 1919 року. Ставлячись з недовір'ям як до “червоної”, так і “білої” Росії, представни¬ки уряду УНР на переговорах у Варшаві пішли тоді на великі поступки Польщі, аби тільки не припиняти боротьбу проти більшовиків за незалежну Україну. Пізніше, відповідаючи на обвинувачення в “продажі України полякам”, С. Петлюра писав: “Угода, підписана урядом УНР з Польщею є логічним наслідком тої зрадницької розкладової праці, що її провадили збольшевичені елементи українського громадянства на користь Москви в момент української національної боротьби з нею. Уряд УНР пішов на тяжку жертву в інтересах державних, але він ніколи не відрікся від ідеї державної самостійної України, не кликав нації до відмовлення від її державного ідеалу, або надщерблення його будь-якими федераціями з ким то не було ”.
С. Петлюра вважав Варшавський договір історично вимушеним фактом, необхідною ланкою у веремії політичних і військових подій в Україні (а не штучним витвором політичної нерозважливості). Він підкреслював, що мир з поляками це — прагнення не мати зайвого ворога на західному кордоні.