МИТЕЦЬ ЛІТЕРАТУРА І СУСПІЛЬСТВО В ІДЕЙНО-СВІТОГЛЯДНІЙ СИСТЕМІ ЮРІЯ ЛИПИ
Окреслена Ю.Липою функція літератури передбачає певну світоглядна догматичність твору. “Писати, це значить твердити” - казав Бальзак. Тому він пише: “В глибині кожного твору є певний догматизм, чи як там називано його - Standpunkt, освітлення, пункти бачення, становище. Без догми не можна нічого написати в літературі, не тільки зсинтезувати, але й розповісти. Той, хто оповідає, - не вагається: він зробив вибір, і він твердить уже тим вибором своєї оповіді” [5,116]. Ця думка знову викликає паралелі між Ю.Липою і П.Валєрі. Останній, зокрема, теж зазначав: “Мистецтво писання, як і кожне інше мистецтво, не може обійтись без могутньої односторонності і монументальної тривалості” [5,116].
Зазначених догм є чимало, і кожна з них має свій вплив на письменника. Існують догми збірні, синтетичні, подібні до “мистецтва для мистецтва”, догма поезії українського барокко, футуризму, догми окремих письменників, як скажімо Буало чи Аполлінер, і навіть догми окремих творів - царина в українській літературі чи не найменш досліджена. Але всі вони разом і кожна з них окремо проводять читача до якоїсь конкретно окресленої мети. Переконавшись у цьому, Ю.Липа робить висновок: “Отже, твір письменника організує і провадить почуття читача. Є підстави назвати місію письменника в суспільстві - провідницькою” [5,116]. Він лише наголошує, що це провідництво має бути усвідомленим, що вимагатиме від мистця почуття глибокої відповідальності й патріотизму - речей, що доповнюють і є продовженням одна одної. Відповідальності перед Словом і перед Добою.
“Чому найменший робітник, що носить цеглу, відповідає за її укладання, чому найнижчий вартовий відповідає за свій відтинок
фронту, а письменник, vir illustissimus* свого оточення й культури, має бути невідповідальним” - запитує Ю.Липа [5,117]. Відповідальність, на його думку, не є приниженням чи обмеженням права письменника на свободу творчості. Значно більше принизливою є безвідповідальність письменника, його нічим не обмежене право будь-чим, навіть найбільш шкідливим для духовності, “нагодувати” читача. Тому неабияке місце відводиться критиці, яка, позбавившись ідеологічно-партійного спрямування, відіграватиме важливу роль регулюючого чинника.
Ю.Липа мав доволі традиційні, як для українського народництва, погляди на роль літературної критики на формування яких значний вплив мали літературознавчі і критичні праці І.Франка. Якщо європейське розуміння критики початку століття, окреслене Т.Еліотом у статті «Функції літературної критики», визначало її завданням «коментування й аналіз художніх творів у письмовій формі», а основним знаряддям - «порівняння й аналіз» [11, 66, 71], то українська літературно-критична школа, яка розвивалася в умовинах бездержавності, несла на собі значно більші від лише критичних завдань навантаження.
Подібно до І.Франка, Ю.Липа відводив критиці прескриптивну функцію – роль ідеолога культури, зокрема літературного процесу. Критик мав бути вихователем письменника, а письменник – вихователем народу. І попри певну тенденційність такої схеми, вона була єдиноможливою підставою розгортання українського літературно-мистецького процесу в еміграційних умовах, у стані боротьби за право самого існування України як бездержавного культурного феномена.
Відповідальність в першу чергу перед самим собою, миттєва оцінка, передбачення шкоди, яка може бути заподіяна національній духовності
______________
* Найповажніша, найславетніша людина (лат).
та культурі ідеями твору - такий обов`язок, на думку Ю.Липи, лежить на письменникові. “Ніхто не може змусити письменника до відповідальності. Відповідальність може бути тільки добровільна... Тоді лише провідництво письменника буде чимсь свідомим і органічним одночасно, чимсь, що випливає з його відчуття національної прив`язаності, окреслене поняттям патріотизм». У цих словах відчутні впливи ідей Ф.Шлегеля, який наполягав на необмеженій волі поета і стверджував, що поет не повинен підлягати жодному закону крім внутрішнього самоконтролю.Почуття патріотизму для Ю.Липи, його національний ідеал подібний до національного ідеалу і патріотизму І.Франка, який писав: «…синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в`язаного і не обмежуваного життя і розвою нації. Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фарисеїв, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації” [12, 294].
Для Ю.Липи, патріотизм це “не порожнє слово, як бляшане повторювання гасел”. Це - почуття, закорінене в душі кожної людини. Те ірраціональне, майже невловиме, що змушує людину навіть всупереч обставинам, а часто навіть загрозі життю, стати в обороні найбільш беззахисного - “істоти душі людини, істоти її крови, її раси”. Лише тому письменникові вдається найповніше висловити у творах всі найпотаємніші, сакральні почуття і прагнення нації, найяскравіше передати її психологічний портрет, який сам є носієм, виразником і творцем національних цінностей. Чи ж не тому у поляків саме після виходу в світ творів Г.Сєнкевича відбувся черговий зрив національного самоусвідомлення, що дав їм сили здобути незалежність?