МИТЕЦЬ ЛІТЕРАТУРА І СУСПІЛЬСТВО В ІДЕЙНО-СВІТОГЛЯДНІЙ СИСТЕМІ ЮРІЯ ЛИПИ
Так чи інакше цієї теми торкався також І.Франко, який сприйняв деякі положення теорії Е.Еннекена і застосував його естетичний, психологічний та соціологічний аналіз у працях «Із секретів поетичної творчості» й «Метод і задача історії літератури», з якими був знайомий Ю.Липа.“Лише коли письменник стає самим собою, коли творить як письменник у слові, утверджуючись як висловник життя в письменстві, ставлячи письменство понад усіма іншими засобами вислову - лише тоді він є письменником” [5,117]. Провадити націю до найвищих проявів духу, до найбільших сплесків культури, а згодом і постання державності - таким Ю.Липа бачить завдання мистця.
В наведених думках відчутний відгомін традицій українського народництва (у позитивному сенсі цього терміну), однією з центральних тез якого була теза про «відродження». «Літературне відродження тотожне культурному й національному. Українська література тотожна Україні. За відсутності реальної, державної України, література покликана заміняти її, виконувати її роль. Писати у відповідному стилі й напрямі – означає в перспективі творити реальну Україну» [8, 31]
Такі переконання були притаманними більшості українських письменників-емігрантів, що світоглядно стояли на позиціях боротьби за самостійність України. В першу чергу це стосується так званих “празької поетичної школи”, “вісниківської квадриги” та
інших літературних угруповань, до яких, зрештою, можна віднести й самого Ю.Липу. Ритуальність і культовість, притаманні творчості цих письменників, пов`язувалися з ідеєю відповідальності як поетів і критиків, так і їхніх читачів та слухачів за долю нації.
У поглядах Ю.Липи на творчість, її природу ясно простежуються впливи ідей Г.Гегеля, викладених у його працях “Феноменологія духу”, “Лекціях з історії філософії”, “Науці логіки” та інших. Як і Г.Гегель, творчу силу, здатність до творення, творчий акт Ю.Липа переносить у сферу абстрактного, позасвідомого, надприродного. Його суттєвими характеристиками творчості є примат ідеального над матеріальним у культурно-творчій діяльності людини та обмеженість свободи творчої діяльності об`єктивною необхідністю. Подібно до Г.Гегеля Ю.Липа розглядає творчість як діяльність, що народжує і творить світ. Діяльність проявляється як самодіяльність, тобто як діяльність, що виникла на грунті внутрішніх протилежностей і протиріч [9; 10].
Окресливши побіжно погляди Ю.Липи на місце письменника у суспільстві, зокрема в національно-визвольному русі, звернемося до його розуміння літератури та її ролі. “Література - це одна з найсправніших сил до розуміння внутрі раси*. Літературні факти-синтези творять довкола себе споєність”. Ю.Липа цілком погоджується із думкою французького поета й літературознавця П.Валєрі, якого цитує у підтвердження своїх слів: “Література є організаційною цінністю, що окреслює і розвиває наші духовні можливості. Вона так само, як мова, дозволяє ті духовні можливості докладно позначити, сполучувати і побільшувати” [5,116]. В контексті цього, Ю.Липа переконаний, що для письменника найважливішим має бути не обожнювання читачами його особи й не тріумфальне захоплення його творами, а “істотний, живчиковий зв`язок із читачем” [5,116]. Він має змагати до зміни способу відчуття або навіть цілої системи мислення читача. І лише досягаючи цього може вважати свій твір вдалим і досконалим, а його функцію здійсненою.
Ю.Липа стверджував, що творчість письменника часто має велике значення для власного народу, а письменницькі зусилля важливі до
______________
* Цим терміном, на європейський зразок, Ю.Липа називав націю, щоправда надаючи йому значно більшого змістового насичення.
синтези почуттів цілої нації. “Література, - писав критик, - може утримувати єдність і енергію раси так само, як і інші шляхи її духової організації” [5,116]. Виходячи зі сказаного, роль письменника в “організації почуття раси”, створенні її духовного обличчя Ю.Липа прирівнював до ролі істориків, філософів чи навіть героїв.
Критерій оцінки художнього твору Ю.Липи дуже подібний до аналогічного критерію П.Валєрі: “Твори мистецтва цікавили мене менше - більше цікавили мене їхні печаті, які вони накладають на свою генерацію. З такого боку дивлячись, побачимо, що тоді зникає різниця між ученим і мистцем. Залишається тільки гра побудження уваги, подій і духовних обставин” [5,116]. Тому й літературно-критичний метод оцінки твору Ю.Липи доволі оригінальний - для нього не так важливі напруга подій, стрункість сюжетних ліній чи яскравість образів, хоч і естетичний бік художньої літератури він не відкидав. Проте на перше місце завжди ставив визначення впливу твору на суспільну опінію, реакцію на нього громадської думки, оцінку перетворень у свідомості читача, викликаних прочитанням книги.У літературно-критичних есе Ю.Липи не знайдемо спроб визначити достоїнства твору і основні засоби його архітектоніки, оскільки, на думку автора, це було завданням чистої естетики і літературної критики. Ю.Липа розглядав твір не стільки з погляду його змісту, форми, побудови, скільки піклувався про відношення його особливостей до психологічних, х одного, і до суспільних особливостей, з другого боку. Подібно до Ш.Сент-Бева та Е.Еннекена (частково), Ю.Липа цікавився твором мистецтва як «символом, позначкою, відкриттям душевної і суспільної організації» із заглибленням у психологічний та соціологічний аналіз його, що свідчить про приналежність критика до естопсихологічного напряму в літературознавстві.