ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ С.В.ВАСИЛЬЧЕНКО

Батько дбав, щоб діти вчилися, бо у спадщину ніякого достатку він їм не міг лишити. “Учіться, діти, - казав, бувало, - та шукайте других шляхів”.

“Спогади про раннє дитинство остались у мене трохи хаотичні. Пригадую зими: морози великі, а хата холодна, харч убогий, та чад, та брак одежі… Поки діждешся того тепла. Ну, а тоді брала наша: стави, майдани, бур’яни, крамні смітники… Забуваєш, було, що є в тебе якась там хата. Мати казала: влітку зовсім діти дичавіють – треба якої принади, щоб залучити їх до хати. В цей час виховання звичайно ішло “самопас” – під єдиним доглядом жаркого сонця.

В барвистому квітникові моїх дошкільних спогадів й до цього часу найцвітнішими збереглися чогось спогади, на перший погляд, неістотні, дрібні.

Такі, наприклад, були мрії про срібну гору. В зимові, холодні вечори, лежачи на полу під замурованим вікном, що його лізли льодові роги, зігнувшись під легеньким рядном, я марив про те, що, діждавшись тепла, я зроблю собі срібну гору. Мріяв так уперто, так довго, жагуче, що, зрештою, почав робить підготовку. Чим реальніше, правда, підходив до цієї химерної мрії, тим більше доводилось обмежувати її. Гора в моїх мріях усе меншала й меншала і, зрештою, перетворилась у невеличкий обеліск, завбільшки з аршин, облитий замість срібла, якого, звичайно, я не мав надії добути, звичайним оливом. Почав навіть збирати олив’яні пломби по смітниках коло крамниць. Старші брати поливали оливом “паці” – і я бачив, як його топлять в черпаку.

Коли прийшла весна, тепло, зелень, радість, ці мрії розтопились, випарувались без сліду. Коли я пригадав їх весною, вони тоді ж здалися мені химерними і нецікавими. Було дивно, чого я так довго і так жагуче з ними, так гаряче водився.

Другий спогад – це звичайний червоний папірець, що й зараз він стоїть у мене перед очима. В часи мого безпризорного дитячого бурлакування був у мене перевесник мій, сусід і приятель, що у нас із ним була велика, зворушлива дружба. Ми з ним часто ходили на базар межи крамниці по цяцьки, які ми знаходили для себе по смітниках коло червоних крамниць (мануфактурних).

Був у нас на базарі один смітник, який ми називали “Добро”, - коло мануфактурної крамниці. Там щодня була для нас якась пожива – кольорові шворочки, олив’яні пломби, коробочки, пуговички тощо. Одного разу ми ішли базаром до Добра, як звичайно, обнявши один одного за шию… Раптом перед очима – червоний папірець, перевитий сухозліткою, як макова ніжна квітка… І таким він здався чарівним, таким знадним, що, пам’ятаю, дух забило. Здавалось, якась стороння сила підхопила нас, як буря. Ми кинулись навипустки до його, не добігаючи трохи, вчепилися один в одного, як звірята, качались по піску, бились, дряпались, поки одразу вхопили обоє разом той папірець і рознесли на дві половини.

Подержали в руках, подивились – звичайний папір. Покидали додолу, засоромлені.”-так згадував про своє дитинство Степан Васильович.

НавчанняП’ять років ходив Степан до початкової школи в Ічні. І закінчив її найкращим учнем. Його залишили при школі, щоб готувався до вчительської семінарії. Минуло два роки напруженої праці. За цей час хлопець добре опанував програму, перечитав багато книжок російського і світового письменства (при школі була як для того часу багата бібліотека).У підлітка виявляється нахил до літературної творчості, і він заносить у таємний зошит-щоденник не тільки свої напівдитячі роздуми та переживання, а й записує народні пісні, а також перші проби свого пера.

Назавжди запам’ятався Степанові той прощальний вечір, коли родичі й сусіди випроводжали його вчитися до семінарії. Момент був урочистий. По лавках сиділи родичі, сусіди, збоку стояла наша сім’я. Коло порога м’яли шапки в руках куткові діти. Всі рідні були смутні. Мати плакала. Родичі позирали на мене пильними, недовірливими очима і давали свої мені заповіти, а сусіди давали настанови: “Пам’ятай батька, матір шануй”, “Не забувай, з якого кола вийшов”, “Бідними не гордуй, бо сам із таких”. Зрештою під'їхав під хату віз, що мав відвести Степана на станцію, він зробив три традиційні поклони перед іконами, і вилетів з хати, мов на крилах. В голові у нього було повно думок, зворушливих і радісних… А в грудях смуток. Миготіла радісна, невиразна, пиховита думка: “Між своїм родом – батьками, дідами, самими далекими пращурами – я перший іду до культури, до світла, перший пробиваю ту стіну, що стоїть нам на шляху до того чарівного, такого принадного і такого малодосяжного для нас, бідних селян, іншого світу. Я посланець. Прощай рідне, тепле, безмежне, таке спокійне народне море… Вернуся до тебе, проте вернуся – іншим”. І справді – вже різдвяними святами прибув до рідної хати в пальті – замість чумарки і в кашкеті з оксамитовим околишем.