Микола Зеров

17

го Чернишевського, якого вбиває полярна ніч і -«мертва тиша» у «нетрях захололих», але який не покаявся, не зламався, не впав ниць перед тираном і його посіпаками. Отже, поезія Зерова — це також образ великого і незламного духу, вирізьблена з надлюд¬ською силою в найтвердішому матеріалі постать борця, який воює за гіравду не закликами, а спокійним і печальним поглядом, скерованим у глибини власного єства.

Перекладна спадщина Зерова, ядром якої є римська поезія, крім чисто філологічної ролі, яку їй визначив майстер, виконувала й ще довго виконуватиме завдання своєрідної академії для україн¬ського перекладацького мистецтва. Максим Рильський, Борис Тен, Микола Лукаш, Микола Бажан, Василь Мисик, Леонід Первомай-ський, Григорій Кочур, Дмитро Паламарчук і ще немало інших старших і молодших перекладачів училися в нього. Якщо Зеров-поет насправді не міг створити своєї поетичної школи («нео¬класики» не були його учнями, а лише однодумцями), а міг мати й мав лише, як і належить великому поетові, своїх епігонів, то Зеров-перекладач є родоначальником нової традиції перекладу в нашій літературі, і йому слід завдячувати наші епохальні успіхи на цьому полі. Тут ми всі — його послідовники й учні: і ті, хто працював поруч із ним, і ті, кому дано відчути його присутність, наприклад, у титанічній перекладацькій роботі Андрія Содомори, який дав українській культурі повну збірку творів Горація, «Мета морфози» Овідія, «Про природу речей» Лукреція та розмаїтий вибір із римської лірики.

І в поезії, і в критичних працях Зеров тримався думки, що українська література своїми вершинними осягненнями належить до світової писемності, що вона може розвиватися тільки за умови активного спілкування з традиціями європейських літературних шкіл і стилів. Звідси походить його ненастанна й тверда вимога до письменників — оволодівати світовими, передовсім європейсь¬кими, культурними багатствами й надбаннями, привносити в нову українську літературу не тільки тематичну, але й стильову, худож¬ню, глибинно-філософську новизну, писати не на хуторянсько-парубочому, а на франківському рівні книжки, що могли б забезпе¬чити нашому слову міжнародний авторитет

Справедлива й мудра концепція розвою нашої літератури ви кликала опір, спекулятивні звинувачення вульгарних соціологів та ображених літераторів, які прагнули дискутувати з професором не заради істини, а задля того, щоб продемонструвати ультралояль-ність до «владик», закоханих у літературу життєрадісних та угодницьких лозунгів. «Дискусія» із Зеровим почала набувати загрозливих відтінків, коли деякі з його опонентів стали вбачати в ньому натхненника пристрасних закликів Хвильового орієнтува¬тися на Європу. Видатний «неокласик», одначе, розумів, що видат ний «неоромантик» соціалістичної культури Хвильовий, хоч і дуже болісно, але самостійно прийшов до необхідності вибору: «євро-пеїзм» або «шароварно-гопачкова», хутірна, національно без¬перспективна література. Він кинувся боронити свого спільника

18

й однодумця. Він пише свою блискучу статтю «Асі Гопіез», в якій не лише роз'яснює, але й поглиблює, ставить на реальний грунт ексцентричні думки Хвильового. «Камо грядеши?»—питає Хви льовий. «До джерел» — відповідає Зеров.

«Хочемо ми чи не хочемо,— пише він,— а з часів Куліша і Драгоманова, Франка і Лесі Українки, Коцюбинського і Кобилян-ської — щоб не згадувати імен другорядних,— європейські теми і форми приходять у нашу літературу, розташовуються в ній. І вся справа в тім, як ми цей процес об'європеювання, опанування культури проходитимем: як учні, як несвідомі провінціали, що помічають і копіюють зовнішнє,— чи як люди дозрілі і тямущі, що знають природу, дух і наслідки засвоюваних явищ і беруть їх з середини, в їх культурному єстві. Очевидно, наш інтерес полягає в тім, щоб іти в чолі, а не в «хвості», припадати до джерел, а не брати від переда¬вачів, розглядатися в нотах, а не переймати, як малі діти, з голосу».

Між Зеровим і Хвильовим, звісна річ, є різниця, бо, якщо автор «Камо грядеши» боровся насамперед проти комплексу раб ської психіки «малороса», то він (Зеров) ставив уже завдання перед вільною людиною, свідомим українцем, завдання вищого порядку — бути творцем з душею розкованою, світоохопною, ви¬тонченою знанням не лише рідної, але й чужої мови.В галузі критики та історії української літератури за якістю зробленого Зеров повноправно займає місце поруч із Франком, на дослідження якого він часто посилається, щоправда, не завжди погоджуючись із ним. По-новому Зеров підійшов до багатьох принципово важливих періодів нашого письменства і його висновки залишаються основоположними щодо таких явищ як «котлярев-щина» та епігони Шевченка, від яких він справедливо відмежував Руданського, Кониського, Куліша і Щоголіва.