Микола Зеров

15

ленні, набувала не тільки національного, але й загальносоюзного й загальноєвропейського значення. Серед цих постатей бачимо й ■Зерова, не просто голову групи чи радше товариського гуртка «неокласиків», а багатогранного творця — мислителя, що своєю могутньою особистістю впливає на всі ділянки національного буття.

Феномен Зерова-поета, незважаючи на його класицизм, «книж¬ність», культурологічну основу, на ілюзорну відірваність від пеку¬чих проблем дійсності 20-х і 30-х років, треба шукати якраз у йо¬го зовсім не класицистичнім, щемливо-інтимнім сприйнятті світу та в нещадно правдивій характеристиці, яку він дав сталінській добі. Як справжній ясновидець і пророк, він відчув її наближення і вже 1922 року писав:

Там диким цвітом процвіла любов, І все в крові — шоломи і тіари. А з водозбору віщуванням кари Гримлять громи нестриманих промов.. Йоканаан!.. Не ясний шум дібров — В його словах пустиня і пожари. І Саломея!.. Ще дитя (дитя!), А п'є страшне, отруєне пиття І тільки меч та помсту накликає. Душе моя! Тікай на корабель, Пливи туди, де серед білих скель Струнка, мов промінь, чиста Навсікая.

«Саломея»

Залиті кров'ю «шоломи і тіари», дитя, що жадає відомсти,— хіба це не образ тієї атмосфери, що вже завтра народить Павлика Морозова, хіба не «диким цвітом» роз'ятрилася та велика любов, яка вела народи в революцію? Даремно звертався поет до своєї душі із закликом утікати «на білі скелі» до чистоти й краси, до людя¬ності й щастя. Від своєї епохи не втечеш. Зрештою, Зеров і не намагався втікати. Він жив у своєму часі інтенсивніше, ніж будь-хто інший, бо зіставляв його жорстокість і безглуздя з багатьма минулими жорстокими і в своїй лютості божевільними епізодами загальнолюдської історії.

Коли на початку 20-х років крізь «чорний сум, безмовний жаль» Зеров ще бачив «сонячні комуни», куди «голосний і юний» Тичина вів «Плуга», ще вірив у животворну силу, яку таїть у собі Київ, що виступає в нього символом України («Оця гора, зелена і дрімлива, Ця золотом цвяхована блакить»), то на початку 30-х років ледве зрима, як далека зоря, його надія на щасливу будущину вітчизни гасне. Якщо в сонеті «Князь Ігор» (1921 рік) чуємо радісний поклик невмирущості, героїзму й відваги («А кінь гребе і ловить ніздрями далеку вогкість Дону»), то в спорід¬неному тематично творі «Сон Святослава» (1931 рік) нема вже й сліду колишньої бравурності:

16

Я зір будив обводив кругогляд І відчував крізь димку нерухому, Як обсипався дах княжого дому, Як крякав крук і як клубочквсь гад. О, що за туга розум мій опала! Яка крізь серце потекла Каяла, Що за чуття на серце налягло!

Певна річ, «антена» в цьому вірші служить не для прикраси (•«гнеться, як струнке стебло»), а для осучаснення страшної карти¬ни, для того, щоб читач шукав Каяли не в дванадцятому столітті, а в своєму ж таки двадцятому, і не десь там за туманними обріями, а тут-таки в Києві, де вже почали під руїнницькими руками обсипатися княжі святині й храми наших предків.

Мотиви приреченості, безвиході, скорботи, гіркотного передчуття загибелі, сибірського заслання звучать у багатьох віршах Зеро ва, які сприймаються мов заглушений мурами крик несправедливо засудженого на смерть в'язня. «Навколо нас кати і кустодії, си¬недріон, і кесар, і претор» — пише він у сонеті «Чистий Четвер», ще прикриваючи біблійними атрибутами сталінську реальність. Але ось виривається його почування із шат езопівської мови:

Він народивсь давно, і то не маячня! Живе в усіх часах, в усіх суспільних шарах, Та нині розплодивсь у безліч екземплярах, Мов літоросль повзка від в'язового пня. Ще вчора він слова точив мені медові, І стільки приязні було в облесній мові! Та утиральничок скрашав поважну стать Він бачить наперед годину злої страти, А руки прийдеться від крові обмивать, Тож ліпше рушника напохваті держати «Іпсодпііо», 1934 рік

Перед нами портрет лицеміра-донощика, вчора приязного під хвалювача, а завтра фальшивого свідка на суді, де відбувається не пошук істини, а безмірне й надумане звинувачення невинного, де видно заздалегідь приготований вирок смерті, і страту, і кров.. Отже, ІПС02ПІТ.0 (в даному випадку — це колишній студент, а тепер «ідейний» ворог Зерова) ходить з рушничком, щоб утерти руки після челядницької служби на пласі.Поезія Зерова — це насамперед образ його страшної сучасності, образ місткий і узагальнений, і, як сьогодні нам видно із історичної перспективи, правдивіший за те, що претендувало бути канонічним дзеркалом доби. Автора «Камени» можна ототожнити з мудрим Арістархом, «філологом і естетом», який «на глум зухвалій моді Заглиблювався в текст гомерових рапсодій», але при цьому добре бачив, як навколо «роїлися поети і піїтки», що «сплітали для владик вінки нікчемних од». Та його слід бачити і в образі новітньо-