Стратегії та методи управління ліквідністю в комерційному банку

У процесі управління активами і пасивами банку менеджери повинні одночасно вирішувати наступні традиційно обумовлені задачі, так звані функції управління банківською ліквідністю:

- задоволення попиту на кредити;

- задоволення побажань вкладників по вилученню депозитів;

- демонстрація ринку надійності банку;

- обмеження вартості залучених на ринку ресурсів;

- оптимізація сукупного прибутку банку.

Хоча з першого погляду задачі виглядають досить суперечливо, тому що задоволення попиту на будь-які кредити навряд сумісно з обмеженням вартості залучених ресурсів, а задоволення вимог по вилученню депозитів з неприбутковою реалізацією активів, однак у рамках розумних обмежень (системи стратегічних лімітів) вони цілком розв'язувані. Таким чином, як і в будь-якому управлінському процесі, необхідно розрізняти стратегічну і тактичну складові процесу управління банківською ліквідністю.

Історично в міру розвитку фінансових ринків, їхніх окремих секторів, державних систем грошово-кредитного регулювання, банківської системи розвивалися і різні теорії управління банківською ліквідністю: теорія комерційних позичок, теорія переміщення, теорія очікуваного доходу, теорія управління пасивами і т.д. Усі вони мають свої недоліки й у чистому виді навряд можуть бути застосовні при виборі стратегії і тактики управління ресурсами. Однак, в залежності від ситуації, запропоновані цими теоріями підходи використовуються в реальній практиці і дозволяють регулювати ліквідність і платоспроможність банку.

Теорія комерційних позик

Теорія комерційних позик бере початок з англійської банківської практики XVIII ст.

Сутність цієї теорії полягає в тому, що комер¬ційний банк забезпечує свою ліквідність, якщо його активи розміщені в короткострокові позики, які вчасно погашають¬ся при стабільному рівні ділової активності. Банк повинен фінансувати послідовні стадії руху товарів на всіх стадіях від виробництва до споживання. В наш час ці позики можна порівняти з позиками під товарні запаси та позиками на поповнення оборотного капіталу. Згідно з даною теорією, протягом значного періоду історії банківської справи вва¬жалось, що банки не повинні кредитувати операції на фон¬довому ринку, купівлю нерухомості або споживчих товарів та надавати довгострокові кредити сільському господарству. Зазначимо, що аналогічним чином діяли й українські комер¬ційні банки в 1992-1993 pp., кредитуючи переважно торго¬во-посередницькі структури.

Ос¬новним недоліком теорії було те, що вона не спиралася на кредитні потреби економіки під час фази зростання еконо¬мічного циклу. Жорстке дотримування теорії забороняло банкам фінансувати розширення діяльності підприємств: фі¬нансування капіталовкладень в обладнання, будівлі, худобу, землі. Нездатність банків задовольняти подібні потреби в кредитах стала важливим фактором виникнення та розвит¬ку конкуруючих фінансових інститутів, таких як ощадні банки, позичково-ощадні асоціації, фінансові компанії спо¬живчого кредиту та кредитні спілки. Аналогічні тенденції простежуються останнім часом і на українському банківському ринку. Орієнтація комерцій¬них банків протягом 1992-1994 pp. переважно на торгово-посередницькі структури сприяла переходу частини банківсь¬ких послуг до таких фінансово-посередницьких структур як довірчі товариства (операції з фінансовими коштами фізич¬них осіб), інвестиційні фонди, кредитні спілки (споживче кредитування), спеціалізовані іпотечні та земельні банки.

Теорія переміщення.

Сутність цієї теорії полягає в тому, що банк може бути лік¬відним, якщо його активи можна перемістити або продати іншим кредиторам за готівку. Якщо кредити не погашають¬ся в належний термін, передані в забезпечення позики то¬варно-матеріальні цінності або, наприклад, цінні папери можуть бути продані на ринку за готівку або при необхід¬ності позики можуть бути рефінансовані в центральному банку.