НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ -ЦЕНТРАЛЬНИЙ БАНК ДЕРЖАВИ. ЙОГО РОЛЬ У СИСТЕМІ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

1.1. ВИНИКНЕННЯ ЦЕНТРАЛЬНИХ ЕМІСІЙНИХ БАНКІВ ТА ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЇХ СТАТУСУ

Світова система центральних банків у їхньому сучасному вигля¬ді створена відносно недавно. До середини XVІІІ ст. комерцій¬ні і центральні банки не розрізнялися. З розвитком кредитної системи відбувається процес централізації банкнотної емісії в окре¬мих великих комерційних банках. При цьому монопольне право на випуск грошових знаків (банкнот) поступово закріплюється лише за одним банком. Такий банк у різні часи називався по-різному. Спочат¬ку — емісійним або національним, а згодом — центральним, що від¬повідало його керівній ролі у кредитній системі тієї чи іншої країни.

Уперше у світовій практиці центральний банк було створено у Швеції (Риксбанк) у 1668 р. Дещо пізніше, у 1694 р., засновано Банк Англії. Проте на той час центральні банки ще не мали виключно¬го права на емісію грошових знаків. Їхні функції відрізнялися від функцій сучасних центральних банків. Так, призначенням Банку Англії спочатку було фінансувати торгівлю і промисловість, Банку Нідерландів — внутрішню і зовнішню торгівлю. Центральні банки сучасного типу виникли лише в XIX ст. Нині майже в усіх країнах світу функціонують центральні банки. Однак між ними є суттєві від¬мінності, які пояснюються особливостями політичного та фінансо¬во-економічного розвитку окремих країн.

Зауважимо, що упродовж 40—50 років XIX ст. відбувалася жва¬ва дискусія щодо переваг централізованої монопольної банківської системи порівняно з системою конкурентних і рівноправних на рин¬ку банків. Під час дискусії з'ясовувалися не лише сутність понять «вільна банківська система» і «централізована банківська система», а й переваги і недоліки кожної з них. У цій дискусії перемогла, зви¬чайно, найбільш раціональна банківська система, тобто централізо¬вана. Значною мірою це пов'язано з необхідністю монополії емісій¬ної діяльності, завдяки якій сучасні центральні банки отримали відповідні функції й особливий статус.

У XX ст. виділення в банківській системі окремої центральної ланки в більшості розвинутих країн світу є не лише природним явищем, а й обов'язковою умовою досягнення вищого економічного розвитку.

Правове становище центральних банків, їхній статус у розвину¬тих країнах визначаються відповідним законодавством. У більшості країн світу основним правовим актом, який регламентує діяльність центральних банків, є акт вищої юридичної сили — закон. У законах про банки визначаються їхня структура, основні завдання, функції та компетенція, порядок взаємовідносин з органами законодавчої і виконавчої влади, державними органами управління, а також пов¬новаження держави щодо суб'єктів банківської системи та ін. Закон закріплює повноваження центрального банку як державного емісій¬ного центру. У правових актах, які визначають статус центральних банків, закріплюються також їхні владні повноваження у сферах ре¬гулювання грошового обігу, валютних операцій, функціонування кредитної системи тощо.

Центральні банки можуть бути за формою власності державни¬ми або акціонерними. Так, у Франції, Великобританії, Німеччині, Нідерландах, Іспанії капітал центральних банків повністю належить державі. У деяких країнах держава володіє лише частиною капіталу (Бельгія, Японія). У США акціонерами центрального банку (феде¬ральних резервних банків) є тільки комерційні банки. Проте у будь-якому разі держава відіграє головну роль у формуванні органів уп¬равління центрального банку.

— Суттєво різняться в окремих країнах зміст та форми взаємовідно¬син і взаємозв'язків між центральними банками та існуючими гілками влади. В економічній літературі виділяються дві моделі таких взає¬мин. Перша — центральний банк виступає агентом уряду (міністер¬ства фінансів) і провідником його грошово-кредитної політики. Дру¬га — центральний банк є незалежним від уряду, що забезпечує йому самостійність у проведенні грошово-кредитної політики без будь-яко¬го впливу з боку урядових органів. Однак на практиці ці моделі у «чистому вигляді» не функціонують. У більшості країн існують про¬міжні моделі, які передбачають певні принципи взаємодії виконавчої влади з центральним банком та певний ступінь його незалежності.

Законодавство лише п'яти країн — США, Німеччини, Швейцарії, Швеції та Нідерландів — передбачає підпорядкування центральних банків парламентам. У більшості держав світу центральні банки під¬порядковані казначейству або міністерству фінансів.

У законодавстві Великобританії, Франції, Італії, Японії та деяких інших країн передбачено, що міністерство фінансів має право вида¬вати інструкції центральним банкам. Проте такі випадки є надзви¬чайно рідкісними.У країнах, де законодавчими актами передбачено підпорядку¬вання центральних банків безпосередньо парламентам, за допомо¬гою відповідних процедур можливе прийняття рішень, якими органи виконавчої влади зобов'язуються сприяти центральним банкам у розв'язанні певних проблем, у здійсненні грошово-кредитної полі¬тики. Крім цього, законодавство деяких країн передбачає звітність центральних банків перед парламентами. Наприклад, Федеральна резервна система США подає Конгресу США звіт про свою діяль¬ність двічі на рік. Центральні банки Німеччини і Японії подають звіти у свої парламенти щорічно.