Банківська система

Власний капітал банків відчутно впливає на стійкість та ефективність роботи банку, бо це джерело його фінансових ресурсів банку та основний гарант для покриття непередбачених витрат і збитків, що виникають у процесі діяльності банку.

Структура банківського капіталу може мати такі компоненти: статутний капітал; загальні резерви; нерозподілений фінансовий результат минулих років; фінансовий залишок поточного року; фонд переоцінки основних коштів тощо.

У комерційних банках майже 90 % усієї потреби в грошових ресурсах покривається за рахунок залучених коштів, до яких належать депозити. Поряд із депозитами банки використовують інші грошові капітали, наприклад, позики. Головна мета цих операцій – покращання ліквідності банку. Це можуть бути позики на міжбанківському ринку, угоди РЕПО, випуск облігацій.

До недепозитних джерел належать міжбанківські позики.

Важливу роль у фінансуванні різних об’єктів відіграють внутрішні джерела коштів, до яких часто відносять внески населення. Вважається, що залучення коштів населення – справа надзвичайно важлива та актуальна. Але для цього необхідні банківські гарантії та довіра клієнтів.

Комерційні банки велику увагу приділяють відповідності структури їх активів. Рівновага між залученими та розміщеними коштами – один із головних принципів підтримки на необхідному рівні ліквідності банків.

Активні операції комерційних банків щодо надання кредитів є найважливішим питанням банківської діяльності, тому що вони приносять значний прибуток.

Мета державної банківської політики

Державна політика у сфері банківської діяльності спрямована на підтримку здоров’я та стійкості національної банківської системи. Держава запобігає банкрутству окремих банків, коли це впливає на стабільність економіки країни.Основною метою державної політики в банківській сфері є: запобігання надмірній концентрації економічної влади та підтримка конкуренції на банківських ринках, а також підтримка політики достатньої концентрації з метою підсилення їх конкурентоспроможності на міжнародних ринках банківських послуг; пом’якшення наслідків можливих зрушень банківської системи у випадку банкрутства великого банку; забезпечення діяльності банківської системи у грошово-кредитній політиці; виконання законів та встановлених правил, що вимагає високого рівня ведення банківської справи; задоволення потреб суспільства та клієнтів в отриманні зручних банківських послуг; стимулювання та сприяння високому рівню ефективності і прибутковості операцій з розміщення кредиту в будь-які сфери економіки; сприяння ефективному розподілу прибутку між акціонерами, кредиторами, клієнтами тощо.

Організація банківського регулювання та нагляду базується на комбінованій моделі, що характеризується трьома відомими у світовій практиці підходами [18]. Неформальний підхід базується, головним чином, на консультаціях, переговорах та попередженнях. Формалізований підхід вимагає активної перевірки шляхом експериментування на місцях з боку органів банківського аудиту. Легалістичний підхід базується на обговоренні сукупності показників, яких повинен дотримуватися банк, і на делегуванні повноважень з перевірки та контролю банківської документації на місцях.

Вибір моделі на практиці означає: встановлення сфери діяльності та функцій органу банківського регулювання і нагляду; надання НБУ права призначати повну або вибіркову перевірку діяльності та ризиків банків; надання представникам НБУ права бути присутніми та виступати на зборах і засіданнях акціонерів правління, спостережної ради та ревізійної комісії комерційного банку; надання НБУ права здійснювати відповідні заходи у випадку порушення комерційними банками економічних нормативів або банківського законодавства; визначення НБУ рейтингу комерційних банків; проведення статистичного аналізу банківської діяльності, широке впровадження досягнень сучасних комп’ютерних технологій для аналізу обов’язкових звітів, генерації коментарів, прогнозування розвитку, стану банків тощо.

До функцій НБУ належить [27]: проведення вступного контролю (визначення вимог при реєстрації та отримання ліцензій); проведення попереднього контролю (встановлення вимог до банківської справи, заборона або обмеження банківської діяльності, застосування санкцій адміністративного або фінансового характеру, встановлення вимог при відрахуванні до резервів страхування активних операцій); проведення поточного контролю (визначення методів перевірки банків, шляхів їх використання, розробки заходів оздоровлення фінансового стану банків та способів їх застосування). При цьому НБУ вважає за головне дотримуватися міжнародних стандартів банківського регулювання та нагляду з метою підвищення конкурентоспроможності українських банків на міжнародному та внутрішньому ринках.