Банківське право: предмет і метод

ПЛАН.

1. Поняття банківського законодавства і банківського права.

2. Предмет і метод банківського права.

Конституція України про засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків.

Необхідність уніфікації (гармонізації) імперативних норм національного законодавства в банківській сфері відповідно до директив Європейського Союзу.

Банківське право більшість правознавців вважають таким, що створювалось реальністю (артефактом), оскільки воно стосується великої групи правовідносин, які виникають у процесі банківської діяльності. В юридичній літературі термін “банківське право” вживається як самостійне поняття. За своїм змістом воно відрізняється від поняття “банківське законодавство”. Щоб показати, які ознаки властиві банківському праву, передусім важливо з'ясувати поняття “банківське законодавство”. Банківське законодавство є самостійною юридичною категорією і воно пов'язане з банківським правом.

1. Поняття банківського законодавства

Банківське законодавство, за традиційним уявленням, — це сукупність законодавчих актів, які є формою вираження правових норм, спрямованих на регулювання повноважень, обов'язків та відповідальності сторін у правовідносинах за участю банку. Це поняття охоплює також сукупність інших джерел, а саме: нормативно-правові акти, які видаються Кабінетом Міністрів України, Національним банком України, а також уповноваженими суб'єктами відповідно до законів України.

Банківське законодавство як галузь системи законодавства України обумовлене передусім потребами практики, зокрема банківською діяльністю і банківською справою.

У сфері грошово-кредитних відносин банки та кредитні установи здійснюють свою діяльність застосовуючи фінансові важелі, якими виступають гроші, цінні папери та валютні цінності.

Суб'єктами, що вступають у відносини з банками та кредитними установами, є платник і отримувач (позичальник) грошей. Між ними виникають правовідносини, що потребує різнопланової діяльності банків у зв'язку із проведенням розрахунків, позичок грошей, відкриттям рахунків у банках, здійсненням платіжних операцій, збереженням грошей тощо.

Грошова-кредитна діяльність як монопольне право держави

Коли панувало монопольне право держави здійснювати грошово-кредитну діяльність та дозволялось функціонування тільки державних банків (це період існування СРСР), між юридичними та фізичними особами з банками складалися в основному горизонтальні відносини, які регулювались нормами цивільного та фінансового права. У законодавстві вони мали назву “розрахункові і кредитні правовідносини”. Усі грошові та кредитні кошти, з якими раніше працювали державні банки — Держбанк СРСР, Промбудбанк СРСР та інші, були частиною державних фінансів незалежно від їх власників.

Банківська діяльність за тих умов була переважно касовою та ощадною за характером операцій і тому відносини, які складались у кредитній сфері, були обмеженими і головним чином публічно-правовими.

Фінансові відносини, які обумовлювалися існуванням лише грошових ресурсів у вигляді державного кредиту, мали планово-розподільчий характер, а відсутність ринкової економіки та приватної форми власності не стимулювали створення розвиненої законодавчої бази у кредитній сфері.

За таких умов державний кредит був домінуючим, що було пов'язано з функціонуванням політичної надбудови і рухом бюджетних коштів. Тому він був вагомою складовою фінансових відносин суспільства. При запозиченні коштів державою забезпеченням кредиту виступає все майно, що знаходиться у її власності. Однак це лише уявна, потенційна застава. Відносини в галузі державного кредиту, який здійснювали банки держави, регулювались нормами двох галузей законодавства — цивільного і фінансового.