Банківське фінансування та регулювання інвестиційної діяльності

Перераховані вище чинники найчастіше зустрічаються у сучасній

економічній літературі, однак, на нашу думку, в розмові про вплив на інвестиційну політику банку необхідно враховувати ряд обмежень.

По-перше, структура пасивів банку, а саме: питома вага зобов'язань по залучених коштах на розрахункові рахунки організацій і на вклади до запитання, може не дозволити банкові використовувати "короткі" пасиви для ефективних інвестицій. Банку можуть бути невигідні довготермінові інвестиції, як це відбувалося в 1991-1995 pp. (високий рівень інфляції, менша ризикованість і велика прибутковість операцій з валютою і з короткотерміновими державними паперами).

По-друге, банк для ведення інвестиційних операцій повинен володіти значними надлишками ліквідності, що пов'язано із самою природою інвестицій (трансформація короткотермінових залучених ресурсів у більш тривалі вкладення), а також з великим ризиком і часто неліквідністю самих інвестицій, що була характерною для українського фінансового ринку початку 90-х років кінця 1997р.

По-третє, регулююча діяльність НБУ, спрямована на обмеження ризику і встановлення пріоритетних об'єктів інвестицій (створення резервів під знецінення цінних паперів).

По-четверте, на масштаби інвестиційної діяльності впливає організаційна структура банку. Очевидно, що інвестиційний банк активніший на фондовому ринку, ніж універсальний.

Сьогодні перед банками стоїть актуальне завдання збереження і примноження грошових коштів своїх клієнтів. Кредитні ресурси використовуються банком по-різному і з відомим ступенем ризику. Затяжна інфляція першої половини 90-х років крім високих доходів забезпечила українським банкам можливість недбало ставитись до проблем «поганих» боргів. Прострочена заборгованість швидко знецінювалась. Свідомо йдучи на ризик при розміщенні грошових коштів, керівники банків часто не готові додатково залучати грошові кошти, бо залучення цих грошових коштів і ризик при їх розміщенні призводить до збільшення зобов’язань банку, що, в свою чергу, при ризиковій політиці може призвести до банкрутства. Виходячи з вищенаведеного, кожний банк для залучення грошових коштів повинен розробляти свою концепцію розміщення грошових коштів у високодохідні, але безризикові операції і фондові інструменти.

Одним з основних елементів розміщення грошових коштів повинен стати інвестиційний банківський портфель.

Таблиця 2.3.1. Вартість цінних паперів у портфелі банків у 2004 – 2005рр.

(на кінець періоду, млн. грн.)[2,132]

Комерційний банк, як інституційний інвестор, здійснює різноманітні передбачені законодавством операції з цінними паперами. Об’єднуючи кошти вкладників (фізичних і юридичних осіб), банк шукає можливість їх розміщення у дохідні цінні папери. Сформувати інвестиційний банківський портфель – значить зібрати воєдино придбані в ході активних операцій фондові інструменти.

Дохід, отриманий банком від свого інвестиційного портфеля, повинен сприяти виконанню зобов’язань перед вкладниками і клієнтами. Таким чином, створюючи інвестиційний портфель і вкладаючи кошти в різні фінансові інструменти, банк старається покрити частину своїх процентних витрат. Частина, яка залишилась, повинна покриватись за рахунок доходів від кредитування реального промислового сектора, комісійних та інших операцій.Як уже було зазначено вище, активні операції банку, пов’язані з кредитуванням, не завжди можуть задовольняти вимогу про мінімізацію ризику. У випадку, коли банк використовує для довготермінового кредитування «короткі пасиви», він зменшує свою ліквідність.

Є багато напрямів розміщення вільних коштів банку, причому не тільки з метою отримання великого доходу і мінімального зниження ліквідності, а й для здійснення диверсифікації ризику втрат від тих чи інших інвестицій.

Зменшення рівня інфляції приведе до збільшення попиту на середньо-термінові й довгострокові кредити. Короткотермінові кредити будуть приносити дедалі менше доходів.