Україна в польських зовнiшньополiтичних доктринах
У 1944–1946 рр. був здiйснений українсько-польський обмiн населенням. при цьому, починаючи з вересня 1945 р., цей процес мав, фактично, характер депортацiї. Примусове виселення українцiв уряд Польської республiки провадив з допомогою органiв безпеки i війська.
§4. «Пролетарський iнтернацiоналiзм» як засiб етнiчної асимiляцiї
Результати Другої свiтової вiйни рiзко змiнили ситуацiю в українсько-польських вiдносинах. Офiцiйною доктриною в практицi мiжнародних вiдносин i нацiональному питаннi комунiстичної Польщi стала теорiя пролетарського iнтернацiоналiзму. Насправдi полiтика Польщi щодо українцiв базувалася на невизнаннi їхнiх самостiйницьких устремлiнь та на цiлеспрямованiй асимiляцiї, що заохочувалося Москвою.
Як вiдомо, на територiї Польщi пiсля Другої свiтової вiйни дiяли пiдроздiли ОУН-УПА, що в безнадiйних умовах боролися за самостiйну Україну. Аби остаточно вирiшити українське питання i лiквiдувати український нацiонально-визвольний рух, польськi комунiсти здiйснили сумнозвiсну акцiю «Вiсла» 18. До 140 тисяч українцiв та їхнiх родин було застосовано принцип колективної вiдповiдальностi. Зi схiдних українських етнiчних земель їх виселили i розпорошили у дев’яти пiвнiчно-захiдних воєводствах з метою остаточної асимiляцiї. Депортованi перебували пiд т.зв. адмiнiстративним наглядом без права вiльного пересування i змiни мiсця проживання. Деякi з подiбних обмежень дiяли до 70-х рокiв 19.
Паралельно з виселенням на українських етнiчних землях почалося нищення чисельних пам’яток iсторiї i культури, церков. Тiльки на Лемкiвщинi було знищено понад 100 храмiв. Лiквiдовувалися топонiми, що свiдчили про колишнiх абориґенiв. Реалiзована за сталiнськими зразками операцiя «Вiсла» значною мiрою досягла запланованих результатiв. Позбавленi своєї землi, своїх коренiв, традицiй i звичаїв, депортованi українцi поступово втрачали ознаки своєї етнокультурної окремiшностi.
§5. Проукраїнськi настрої у польському суспiльствiУ пiслявоєнний перiод важливим осередком ревiзiї польських зовнiшньополiтичних доктрин i концепцiй щодо України була польська емiґрацiя. Поряд iз силами, що стояли на позицiях лондонського емiґрантського уряду в українському питаннi, з’явилися авторитетнi речники українсько-польського дiалогу. До них на самперед належать паризький журнал «Культура», що його видає Єжи Гедройц, та видавництво «Лiтературний iнститут», де українiстика посiла досить поважне мiсце (згадаймо видану ним знамениту антологiю української лiтератури «Розстрiляне вiдродження» Юрiя Лавриненка). Єжи Гедройц ще перед вiйною виказав розумiння українських проблем i шукав можливостi дiалогу. Його нiколи не залишала надiя на утворення в майбутньому незалежної, демократичної, дружньої Польщi України, i вiн вбачав свiй обов’язок у створеннi умов для польсько-українського порозумiння. У сiмдесятих «Культура» iнiцiювала спiльну декларацiю вiдомих представникiв польської i української емiґрацiї. Загальноприйнятою є думка, що паризький щомiсячник заклав якiснi пiдвалини майбутнього дiалогу обох народiв, зробив великий внесок у подолання антиукраїнських упереджень i стереотипiв у польському суспiльствi 20.
На початку 80-х рокiв важливу роль у формуваннi врiвноваженого погляду на проблеми українсько-польських вiдносин перебирають на себе демократичнi i дисидентськi угруповання в самiй Польщi. Вони фактично дiяли у напрямi, визначеному паризькою «Культурою».
Корекцiю стереотипiв, безумовно, здiйснила дiяльнiсть «Солiдарностi», яка в 1980 i 1981 роках мала характер руху вiльного, вiдкритого, позбавленого ворожостi у ставленнi до «iнших», у тому числi й до сусiднiх народiв. Запровадження воєнного стану активiзувало дiяльнiсть польського самвидаву. Полiтичною подiєю стала позацензурна публiкацiя книги Казiмєжа Подляського (Богдана Скарадзiнського) «Бiлоруси — литовцi — українцi: нашi вороги чи брати?» (1983), спрямованої на демiфологiзацiю польської свiдомостi щодо вiдносин iз сусiдами у ХХ ст.
«Проукраїнською» виявилася позицiя такого вiдомого дисидентського угруповання, як Конфедерацiя незалежної Польщi (КНП). Очолювана старим антикомунiстом Лєшеком Мочульським, вона мала помiрковано-нацiоналiстичний характер. КНП надавала i надає зв’язкам з Україною стратегiчного значення, протиставляючи схiдноєвропейський реґiон у геополiтичному вiдношеннi як Заходовi (Захiднiй Європi i Америцi), так i Сходовi (власне, Росiї) 21.
Таким чином, напередоднi демократичних змiн у Польщi та Українi (на рубежi 80-х — 90-х рокiв) польськi комунiсти сходили з полiтичної арени, залишаючи за собою солiдних баґаж антиукраїнських комплексiв i стереотипiв. Водночас пробивали собi дорогу «проукраїнськi» доктрини i концепцiї, виробленi дисидентами i польською iнтелектуальною елiтою в емiґрацiї.
§6. Становлення міждержавних відносин